Кнопкодави

На початку роботи Верховної Ради нового скликання Президент України Володимир Зеленський (досі не можу звикнути й повірити в реальність цього словосполучення) виступив із позачерговим посланням до новообраного парламенту.

За підрахунками експертів, ця промова було вдесятеро коротшою за найлаконічніше послання його попередника Петра Порошенка. Від себе додам, що приблизно в стільки ж разів вона була беззмістовнішою. Було би більше користі й сенсу, якби Зеленський прочитав депутатам Послання Павла до Коринтян.

Послання Президента до Верховної Ради мало б ґрунтуватися на аналітичних матеріалах Національного інституту стратегічних досліджень, окреслювати курс держави та називати своїми іменами стратегічні виклики, які стоять перед країною. Натомість Володимир Зеленський обмежився популістськими фразами, пафосом і погрозами. Зеро змісту, зате саме ті слова, які хоче почути його величність Народ.

Президент, зокрема, сказав таке: «Уже зараз точно зрозуміло: Рада цього скликання увійде в історію. Питання одне: як саме? Ви маєте всі шанси потрапити до підручників як парламент, який зробив неймовірне. Який втілив усе, що не змогли зробити за попередні 28 років. Як парламент, де не було бійок, прогулів, кнопкодавства (уся Україна вас дуже просить про це), а тільки конструктив та щоденна кропітка робота на благо українського народу».

З огляду на подальшу активність Верховної Ради, яку оглядачі вже встигли наректи «скаженим принтером», особливо цинічними виглядають слова про кнопкодавство. Чи й справді це найбільша проблема парламенту й найстрашніше лихо країни? Невже вся Україна тільки й мріє про те, щоб депутати не тиснули на сусідні кнопки для голосування?

Якщо й справді ця тема так болить українському народові, то він має всі підстави обурюватися всесильною монобільшістю. Адже фракція «Слуга народу» — це і є ті самі кнопкодави. Їхня функція в парламенті — сидіти й кнопкодавити, без права на свою думку (інша річ, чи є в них якась думка), дискусій чи аналізу. Так, вони не голосують за інших, але вчиняють значно серйозніший для парламентаризму гріх — голосують бездумно, за наказом. Який це в біса парламент?

Либонь, уже всі бачили відео, на якому новообраний депутат від «Слуги народу» після голосування не може назвати прізвища прем’єр-міністра, за якого він щойно віддав свій голос. Нагадаю, у нашій державі й досі саме прем’єр має найбільше владних повноважень і можливостей, юридично він значно впливовіший за Президента. Але новообраному слузі народу це до фєні, бо йому сказали голосувати — і він це дисципліновано й радо зробив.

Набравши у свій список і в кандидати за мажоритарними округами переважно різноманітну голоту, «Слуга народу» сформувала собі в парламенті дуже слухняну фракцію. Адже люди, яких пів року тому навряд чи хтось би вибрав навіть у міську раду, тепер поробилися високоповажними депутатами парламенту, вершителями долі країни. Ясна річ, за такий неймовірний кар’єрний злет — із ґрязі в князі! — вони до скону будуть вдячними й слухняними слугами узурпатора.

Люди з власними досягненнями, репутацією, якою дорожать, досвідом і політичною позицією не погодилися б аж так легко голосувати за законопроєкти, яких ніхто в очі не бачив. А «Слуги народу» — всєґда ґатови тиснути на кнопки просто після оголошення номера чи назви законопроєкту з трибуни, без розгляду, читання, аналітичних записок чи навіть короткого викладу змісту.

А за кого чи за що голосують — без різниці. Адже їхня єдина функція у цій Верховній Раді — кнопкодавити.

Джерело