"За одного битого двох небитих дають"
Це актуальна приказка про новообраного президента Зеленського. Адже він подався у владу, будучи політично "не битим". На щастя для себе і, на жаль, для нас
Отже, ворог починає його «бити» — перевіряти реакцію.
Думаю, що ескалація на Донбасі невипадкова, це не якась самодіяльність «тієї сторони». Провокація — це завжди тест. І Володимир Зеленський його «пройшов» так, як сподівалися росіяни. Схопився за телефон і подзвонив. Ні, не Баканову з приводу «цього чорта», а напряму самому чорту. Ну, й іншим учасникам «нормандського формату»…
Сигнал — рефлекс, система спрацювала. Тепер щоразу, коли у Кремлі захочуть поговорити із Зеленським з позиції сили, влаштовуватимуть нову ескалацію на фронті. І він буде дзвонити і просити «вплинути на ту сторону».
Можливо, це була просто необережна фраза вимовлена від щирого бажання «припинити війну». Як емоційну людину Володимира Зеленського можна навіть зрозуміти. Телеглядачам. Але ворог такого не пробачає. «Масква слєзам нє вєріт»
«Та сторона» відразу реагує, від імені Пасічника запрошуючи президента України на ту сторону, мовляв, безпеку і комфорт в окупованому Луганську гарантуємо. «Пєрєхаді на тьомную сторану» — це гра така, квест.
А якби новобраний президент не відкидав досвід своїх «битих» попередників як тотально негативний і завідомо некорисний, такої ситуації могло б і не бути.
Українські військовики вже кілька років талдичать, що бойовиками керують кадрові російські офіцери. А 1-й і 2-й армійські корпуси так званих ЛДНР входять до складу 8-ї армії Південного військового округу Збройних сил Російської Федерації.
У структурі управління цих квазіутворень на Донбасі немає навіть фейкових державних органів, яким ці корпуси могли б бути підпорядковані. Їхні «міністерства оборони» вже давно розформовані, так як їм ніхто не підпорядкований.
Люди які це знають, розуміють, що звертатися до Путіна з проханням вплинути на них — це нонсенс. Путін на них не впливає, він ними командує. Це стара російська пастка, закладена ще у 2014 році — про громадянську війну і внутрішній конфлікт. «Стара» українська влада теж не зразу виробила антидот від цієї інформаційної отрути, а наші західні партнери «прозрівали» ще довше. Але з горем пополам якось справилися.
А новообрані, схоже, десь загубилися в минулому, у пошуках миру через переговори. Переговори з тим, кого не цікавлять жодні переговори крім як про нашу капітуляцію. І зізнання західних партнерів у тому, що вони помилялися, допомагаючи Україні.
А вони таки помилялися, щоправда, в іншому. Стратегічною помилкою колективного Заходу стали саме переговори з Кремлем як з рівним. Замість визнання його агресором по факту, вони вдавали що вірять у його позицію «над сутичкою», а, отже, погоджувалися із самопозиціонуванням Кремля яке посередника у «внутрішньоукраїнському конфлікті». Нарівні з Німеччиною і Францією.
І от тут, крім старих загроз, вимальовується і нова можливість. Володимир Зеленський, який позиціонується у тому числі й на Заході як політичний неофіт, може спробувати зруйнувати цю застарілу систему уявлень про способи «врегулювання ситуації на Донбасі». Якщо сам це все переосмислить.
Якщо потенціал «Мінських домовленостей» з точки зору продовження й посилення західних санкцій проти Росії буде вичерпано, президент Зеленський може перевернути цю шахову дошку з усіма фігурами.
Але щоб дізнатися, коли саме цей санкційний потенціал вичерпається, потрібно не дзвонити Путіну і просити пощади, а вимагати від Заходу нових санкцій. І визнання РФ не посередником, а стороною конфлікту.
Щоправда, для цього доведеться визнати, що попередня влада усе-таки у чомусь була права. Принаймні у тому, що чинила опір агресору замість того, аби домовлятися з ним про мир на його умовах.
