Зеленський, Коломойський, Медведчук ведуть країну до капітуляції

Для мене найбільш значущою подією червневого саміту G20 була заява Володимира Путіна на його прес-конференції з російськими журналістами про те, що Україна фактично визнала: інцидент у Керченській протоці був провокацією з боку Києва. Цю фразу Путін виголосив приблизно опівдні в Осаці 29 червня.

Пройшло більше півмісяця. Ніякого спростування з боку Володимира Зеленського цього твердження, що змінює все в розумінні війни України та Росії і в ставленні до неї світу, не було. Та й як воно могло прозвучати, якщо Путін просто по-школярськи повторив формулу самого Зеленського? Згадайте драматичну сцену «дебатів» на стадіоні, коли Зеленський звинуватив свого опонента Петра Порошенка: «Ви послали українських моряків на смерть заради того, щоб ввести воєнний стан і скасувати вибори». Путін повторив брехню Зеленського навіть у менш жорсткій формі, ніж сам Зеленський.

Більше того, Зеленський відверто виступив на стороні кремлівських агресорів у своєму конфлікті з українським Міністерством закордонних справ з приводу захоплених українських моряків. Путін, не виключено, планує завершити цю суперечку слов'ян, повернувши моряків за день-два до виборів Медведчуку або Зеленському — політикам, що визнали провину України.

Вся передвиборча кампанія Зеленського побудована на його позиціонуванні себе як кандидата «партії миру», яка бореться з якоюсь партією війни. П'ять з половиною років героїчного опору української держави російській агресії оголошувалися війною, розв'язаною Україною. Ця кремлівська брехня впроваджується зараз в українську свідомість українськими телевізійними каналами, які контролюються або Віктором Медведчуком, або близькими йому за духом олігархами. Включаючи Ігоря Коломойського, який має величезний вплив на Зеленського та його найближче оточення.

Українцям цілеспрямовано втовкмачують дві ідеї. Перша: всі попередні 5 років в Україні при владі була кровожерлива «партія війни», а зараз ви повинні голосувати за гуманну «партію миру». Друга: те, що відбувається в Україні, — це не агресія Росії проти України, а внутрішній конфлікт, який українці повинні вирішити між собою. Цей дискурс — «альфа і омега» російської політичної пропаганди, ядро ​​її інформаційної війни проти України, в якій на бік ворога перейшли захоплені ним українські ЗМІ.

Жертві агресії нав'язується комплекс провини за опір. В останній своїй методичці для президента Коломойський додав ще одну кремлівську тезу — про зацікавленість США в розпалюванні громадянської війни в Україні для обґрунтування своїх антикремлівських санкцій.

Торжествуюче «Україна визнала!» Путіна на G20 — це зачитаний ним акт капітуляції України в інформаційній війні з Росією. Свою інформаційну та психологічну перемогу Кремль поспішає конвертувати в повномасштабний політичний реванш — привести в Раду капітулянтську більшість.

В Україні є капітулянтська прокремлівська меншість (може, до 20%), але їй ніколи не вдалося б прийти до влади без операції «Колективний Зеленський». Інформація, яку ми отримуємо про людей, внесених командою Зеленського як в мажоритарні, так і в партійний списки, підтверджує, що вони не міфічні «слуги народу», вони — або слуги Коломойського та інших олігархів, або прямі кремлівські симпатики. В результаті може реалізуватися, здавалося б, неймовірна математична комбінація — капітулянтська меншість населення України буде представлена в Раді більшістю депутатів. Цю більшість створить невиразна партія невідомих «слуг» + відверто проросійська партія Медведчука — Бойка — Рабиновича.

Всі відверті капітулянти, які голосували в першому турі президентських виборів за Бойка (Медведчука), дисципліновано проголосували в другому турі за Зеленського. Але крім того, за нього голосували дуже багато патріотів України, незадоволених результатами попередньої влади в економічній політиці і в боротьбі з корупцією.

Президентська більшість Зеленського склалася з двох частин: патріотичної і капітулянтської. Капітулянтська автоматично повернеться на виборах в Раду до Медведчука. Зеленському необхідно утримати принаймні до 21 липня зачаровану ним частину патріотичного електорату. А отримавши більшість у Раді (і тим самим — важелі влади в парламентсько-президентській республіці), він зможе з цими людьми не рахуватися. У чому гаряче переконують своїх кремлівських кураторів професійні українські холуї, що викликаються для побиття на московські ток-шоу. Зеленський — єдиний зі своєї команди, хто продовжує час від часу робити якісь патріотичні заяви. Йому до вечора 21 липня необхідно надсилати патріотам маркери: «Я свій!» Пам'ятаєте, наприклад, його відповідь на погрозу Путіна надати паспорти всім українцям?

Уранці 22 липня проєвропейська антиімперська більшість українського народу, не виключено, прокинеться зовсім в іншій країні. В Україні, в якій всі гілки влади — пост президента, Рада, суди, преса — контролюватиме капітулянтський тріумвірат Зеленський — Коломойський — Медведчук. Я знаю, з якими прокльонами обрушаться на мене зараз Свідки Володимира. Мені не звикати. 20 років тому під час іншої виборчої кампанії я сказав: «Путінізм — це війна, це — інформаційне зомбування, це ізоляція від зовнішнього світу й економічна деградація. Путінізм — це контрольний постріл в голову Росії». Досі учасники російської кліки не можуть пробачити мені тих слів на адресу їхнього кумира. Українські «корисні ідіоти» прозріють, сподіваюся, швидше: не за роки і десятиліття, а за тижні.

Нагадаю свою позицію у питанні Мінських угод, вона була висловлена ​​мною відразу ж після їх укладення: «Результатом Мінських переговорів стало крихке перемир'я і фіксація нової, вигіднішої для Кремля лінії поділу сторін. Все інше з області ненаукової фантастики. Ілюзія відновлення територіальної цілісності України (без Криму, зрозуміло) — той гачок, на який після провалу свого амбіційного проекту Новоросії Путін намагається підвісити українське керівництво. Кремлівській пастці можна протиставити тільки послідовну позицію України щодо Сходу і Криму: це тимчасово окуповані агресором території, в України немає військових можливостей їх повернути, рано чи пізно вона їх поверне іншими засобами, але сьогодні повна відповідальність за те, що там відбувається, — політична, економічна, гуманітарна — лежить на окупаційній владі.

Моральний і юридичний обов'язок української держави — влаштувати всіх своїх громадян, охочих покинути окуповані райони, і використовувати всі можливі дипломатичні засоби для звільнення захоплених українських громадян, в тому числі тих, що перебувають на території Росії. Гра ж в особливі статуси, у відновлення територіальної цілісності, в єдиний політичний простір — це все гра на Путіна. Нікуди він зі Сходу України не піде. Просте питання — кордон віддасть? Ніколи. Своїх професійних зелених чоловічків, і зграю Моторол, Гіві, й інших бабаїв прибере? Ні. Він захопив ці території і має намір заштовхнути їх, як ракову пухлину, в політичне тіло України для поширення хаосу на всю країну, блокування європейського вектора її розвитку… Стратегія Путіна — задушити Україну не обов'язково військовими, а економічними і політичними засобами, грою з нею в кішки-мишки, в уявну територіальну цілісність.

Українська армія не може перемагати в наступальних операціях російську, яка в багато разів перевершує її за ресурсами (людськими і матеріальними). Після припинення вогню треба заявити про відмову України вирішувати проблему звільнення Донбасу та Криму військовим шляхом і націлити ВСУ на стратегічну оборону уздовж нових ліній розмежування з силами агресора. Це завдання цілком під силу українській армії. І, навпаки, для Кремля спроби нового наступу, подальшого розширення окупованої території, подолання української оборони коштуватимуть дуже дорого. Як у масштабах людських втрат, неприйнятних для російського суспільства, так і економічними збитками від різкого посилення санкцій".

Що можна до цього додати через чотири з половиною роки? Так, мабуть, тільки одне — кілька згаданих вище доведених до відчаю трактористів і шахтарів «прибрали» російські спецслужби в результаті внутрішніх розборок. Як було зірвано Москвою перший перемир'я через день після підписання угод — так само зривалися і десятки інших. Включаючи нещодавнє розведення військ у районі Станиці Луганської. Для реального припинення вогню необхідна демілітаризована зона близько 100 кілометрів углиб окупованої території, що контролюється міжнародними миротворцями.

Москві ж для дестабілізації політичного життя України і проштовхування свого плану знищення української держави через «відновлення її територіальної цілісності», потрібні постійна напруга на лінії розмежування та нові втрати з обох сторін. Імперії не потрібен якийсь новий ласий шматочок території України. Їй потрібна вся Україна, що знову стала б Малоросією.

Путінська інтерпретація Мінських угод (без виконання Росією зобов'язань) посилено нав'язувалася Києву в 2015—2016 роках, в тому числі, і за участю лідерів Франції та Німеччини. До честі української дипломатії, вона відбила цей натиск. За живого Путіна, за його необмеженого ресурсу озброєних до зубів ввічливих зелених чоловічків і соціальних покидьків, мобілізованих з Росії, «повернення» Донбасу — контрольний постріл в голову України (уявіть собі, що трапиться з Південною Кореєю — державою, набагато багатшою за Україну, — якщо вона погодиться на «повернення» Північної Кореї, за умов правління Ина, його багатомільйонної армії, необмеженої підтримки сусіднього Китаю). Єдиний засіб захисту української державності від цієї загрози — ізоляція, гігієнічний карантин. Демілітаризована зона на 100 кілометрів з міжнародними миротворцями.

Однак вся (вже доброзичливо почута у Москві) риторика Зеленського і його «балакучих голів» свідчить зовсім про інші наміри. За всіх тактичних суперечностей, в їхніх висловлюваннях визначальною є одна домінуюча лінія, яка після 21 липня стане політикою всіх інститутів влади. Це нав'язаний Кремлем наратив про внутрішньоукраїнський конфлікт і необхідність його подолання. Це «повернення» в обійми України братніх «ДНР» і «ЛНР» на путінських умовах (без будь-яких змін в сепаратистських республіках).

Український олігархат, що виріс на бандитських схемах з російськими колегами, втомився від конфлікту з путінською Росією. У цивілізованому європейському бізнесі йому нічого не світить. Але за повернення і прощення «гріхів» 2014 року треба заплатити зрадою самої ідеї України. Найважливішим показником реваншу, який уже багато в чому відбувся, є масове повернення (відрядження) з Росії в Україну політиків і чиновників часів Януковича. Динаміку повзучого реваншу чуйно вловили в зовнішньому світі. Захід ніколи не буде більш проукраїнським, ніж українське керівництво, і з полегшенням відмовиться від антикремлівських санкцій за перших ознак капітуляції української влади. Що, власне, вже й сталося з поверненням Росії в ПАРЄ.

Переклад з російської

Джерело