«Нормандський формат» — атрибут реальної політики
Радники нового президента України Володимира Зеленського говорять про необхідність збереження «Нормандського формату» як важливої умови відновлення територіальної цілісності країни і досягнення миру на Донбасі
Це і є те, що називається спадкоємністю зовнішньої політики — до того ж наступністю об'єктивною, що не залежить від зміни президентів або урядів. І це те, чого не хоче розуміти більшість українських громадян, які все ще живуть в Радянському Союзі.
Пострадянський мислення — це не тільки патерналізм, небажання брати на себе відповідальність і безглузде очікування дива. Це ще й спроба перенести на власний уряд можливості керівників СРСР. Але навіть керівництво Росії — це не керівництво СРСР. А Україна — взагалі не спадкоємиця можливостей імперії, вона спадкоємиця однієї з її колоній.
Український президент не може закінчити війну. Ось президент Росії — може, хоча і йому з кожним днем це зробити буде все важче. А президент України може або захищатися, або капітулювати. Але оскільки значна частина українського суспільства виступає проти капітуляції, ніякого вибору у нього немає.
«Нормандський формат» не є ніяким компромісом, але відображає збіг інтересів сторін. Він потрібен нам просто тому, що іншого механізму збереження санкцій проти Росії не існує. А нам потрібно збереження санкцій і послаблення Росії, тому що її посилення означає втрату нами нових територій і навіть крах держави.
Він потрібен Кремлю, бо дозволяє зберегти контроль над окупованими територіями і розраховувати, що цей контроль у майбутньому дозволить розширити зону окупації або домогтися федералізації України.
Він потрібний Заходу, бо допомагає демонструвати зацікавленість у врегулюванні конфлікту, підтримувати Україну і зберігати комунікацію з Росією.
Але, як і кожний такий формат збігу інтересів, він одночасно не вигідний всім учасникам.
Захід платить демонстрацією слабкості та збереженням вогнища потенційного конфлікту, навіть війни на кордонах Євросоюзу.
Росія розплачується збереженням санкцій і поступовою деградацією своєї економіки і державності.
Україна розплачується продовженням конфлікту, жертвами на лінії розмежування, неможливістю відновлення територіальної цілісності. І ще відсутністю повноцінного державного кордону. А це означає — збереженням і розквітом контрабанди. А розквіт контрабанди — це збереження масштабної корупції, яку не можна перемогти, поки немає кордону і є контрабанда. А розквіт корупції — це подальше розшарування суспільства.
Тому не варто обманювати самих себе — війна, корупція і бідність залишаться головними проблемами країни у найближче десятиліття. Але це не означає, що Україна не має виходу. Наші головні союзники — терпіння, час і готовність до боротьби за нашу країну. Війна не повинна заважати реформам, нехай навіть і не популярним. З корупцією все одно потрібно боротися — причому не тільки з корупцією на найвищому рівні. Відповіддю на бідність повинна стати система суспільної солідарності. Це і є реальна політика, а прихильність «нормандському формату» — усього тільки її важлива частина.
