Путінський план перемоги в ядерній війні дозрів і має ненульові шанси на успіх
Кремлівські правителі переконані, що в критичний момент Захід здригнеться і відступить
Будь-який навіть найжорстокіший авторитарний режим не може спиратися виключно на насильство. Крім жандармів і суддів владі необхідні попи, ідеологи, піарники, політтехнологи, мордороби. Недарма і сталінська, і гітлерівська диктатури надавали такого великого значення своєму ідеологічному (вірніше, міфологічному) забезпеченню, на ниві якого розцвітали геніальні Сергій Ейзенштейн і Лені Ріфеншталь. Свій маленький міф про відважного офіцера спецслужб, що рятує російські будинки від вибухів ісламських терористів, створили в телевізійній пробірці й цинічні шахраї-політтехнологи в далекому вже 1999 році.
Вся політична конструкція Росії повисла відтоді на тоненькій ниточці путінського міфу. У наступній «виборчій» кампанії заматерілому Спасителю була всаджена ще одна кінська доза міф-ін'єкції «Заступник народний, безкорисливий і безкомпромісний борець з олігархами». Нескінченні двадцять років водили Росію кремлівські мойсеї від пропаганди по пустелі путінського міфу, поки не підступила, нарешті, неминуча екзистенційна туга і нудота. І натужними застрибуваннями на конячку з табуретки час назад не повернути. Путінський міф помер восени 2018-го. Хребет терпіння російського доброго народу переламала соломинка пенсійної реформи.
«Еліти», проте, вимагають продовження банкету. Але вони здогадуються, що під ними хаос ворушиться. Соціологи одностайно оцінюють тривалість проміжку між смертю структуротворного міфу і соціальними заворушеннями приблизно в один рік. Значить, осінь 2019-го. Значить, принципові рішення треба приймати вже сьогодні. Перший найпростіший індивідуальний вибір — тікати, намагаючись зберегти активи, вже виведені на Захід. Так намагаються зараз робити багато, але для статусних фігур розширеного політбюро цей шлях закритий після декількох демонстративних точкових розправ (Олексій Улюкаєв, Михайло Абизов).
Правлячій клептократії доведеться знайти стратегію транзиту свого життя після смерті путінського міфу тут і зараз. Перше роздоріжжя, що стоїть перед нею, — або усунення соратниками вождя, що втратив магічного силу, або, навпаки, перезавантаження його екстраординарними засобами. Вибір того чи іншого сценарію визначається насамперед співвідношенням силових ресурсів, лояльних тим чи іншим ключовим фігурам. Путін передбачав таку ситуацію, коли ще в 2015 році, зіткнувшись з упертим антикадировським протистоянням ФСБ під час"розслідування" вбивства Бориса Нємцова, почав створювати віддану особисто йому Росгвардію. Є підстави вважати, що наявний сьогодні силовий ресурс деміфологізованого вождя не дозволяє його оточенню провести стандартну в подібних випадках процедуру.
Залишається реінкарнація. Але якими засобами? «Кримнаш» вже не працює. Імперські комплекси розбурхують «еліту», але до них все більш байдужі маси. Ні аншлюс Білорусі, ні приєднання Донбасу не викличуть ентузіазму, швидше, навпаки, роздратування. Потрібні неймовірні кошти, що повністю міняють порядок денний. Але хіба не так було і при першому пришесті Спасителя? Щоб посадити його на трон, владі довелося здійснити таке, що приголомшені політичні противники просто підкорилися. Після «навчань» в Рязані багато хто і не раз висловлювали думку про те, що серія вибухів будинків була організована владою для того, щоб звинуватити в цьому злочині чеченців і розв'язати війну.
Я не думаю, я знаю, що тодішні суперники Спасителя на думських і президентських виборах розуміли, хто підривав будинки, але заявити про це під час виборчої кампанії не зважилися. І не тільки з банального боягузтва, а з державницьких, якщо хочете, мотивів. Є запитання, які нації з почуття самозбереження уникають ставити собі саме тому, що підсвідомо знають відповідь, яка могла би стати руйнівною для держави.
Минуло 20 років. Персонажі у владі давно виросли з коротких штанців міських терористів і замахнулися на епохальну перемогу над Заходом в Четвертій світовій війні як реванш за поразку в Третій (холодній). Путінський план перемоги в ядерній (неодмінно в ядерній!) війні дозрів концептуально до початку 2014 року. План зухвалий у своїй парадоксальності, дуже серйозний і має ненульові шанси на «успіх». Категорично не згоден з критиками путінського режиму в Росії та за кордоном, що потішаються часом над «кремлівськими мрійниками», що безвідповідально базікають про войнушки з противником, що перевершує їх у всьому. Вкотре відповідаю на здивоване запитання: а що, крім своєї знаменитої «духовності», могла б задіяти для агресивної конфронтації зі США і НАТО та анексії територій країн, які входять до нього держава, що в рази поступається Північноатлантичному альянсу в економічному розвитку, науково-технологічним рівнем, потенціалом конвенціональних збройних сил?
Тільки ядерну зброю. Але, запитаєте ви, хіба не загальновідомо, що в сфері ядерних озброєнь Росія і США, так само як і півстоліття тому, перебувають в патовій ситуації доктрини взаємного гарантованого знищення? Так, це так, і ніякі мультики або навіть реальні нові зразки ядерної зброї не змінили і не здатні змінити цієї базової рівноваги сил двох держав у ядерній сфері. Так само, як не змінять його і нові трильйони американського військового бюджету.
Кремлівські правителі переконані, що перемогу в Четвертій світовій війні принесуть не нові системи ядерної зброї, що перевершують противника, а задумана ними більш витончена і нахабна стратегія використання давно наявної зброї. І що в рамках цієї стратегії вони володіють безперечною психологічною перевагою. Ядерний конфлікт — це не суха математична модель обміну ударами, а перш за все найгостріший психологічний поєдинок.
Ядерна держава, орієнтована на зміну статус-кво, що володіє надмірною політичною волею до такої зміни, великою байдужістю до цінності людських життів (своїх і чужих) і певною часткою авантюризму, може домогтися серйозних зовнішньополітичних результатів всього лише загрозою. Путінський порядок денний Четвертої світової війни не ставить на меті фізичне знищення ненависних США (чого дійсно можна було б досягти сьогодні тільки ціною взаємного самогубства). Цей порядок денний поки що значно скромніший: максимальне розширення «русского мира», розвал блоку НАТО в результаті нездатності США виконати свої зобов'язання за 5-ю статтею її Статуту, дискредитація США як гаранта безпеки Заходу, принизливий відхід Заходу зі світової історії.
Для переходу до вирішальної стадії Четвертої світової війни необхідно, за задумом кремлівських стратегів, вплутатися в якомусь регіоні за межами російських кордонів в пряме військове зіткнення зі США. Спочатку на конвенціональному рівні. Найзручніше, географічно і політично, в Прибалтиці. Там американці не зможуть ухилитися від зіткнення, як вони змогли зробити в Сирії, Лівії та, схоже, навіть у Венесуелі. Відмова захищати Прибалтику вже означала б їх капітуляцію і поразку у світовій війні.
Бойові дії починаються успішно для Росії, що використовує фактор раптовості, але поступово вимальовується значна ресурсна і технологічна перевага США і НАТО з перспективою розгромної поразки супротивника. У цей момент Кремль приступає до своєї знаменитої «деескалації через ядерну ескалацію». Москва висуває НАТО ультиматум — припинити бойові дії, відступити, залишивши Росії політично значимі територіальні надбання. У разі відмови, дійсно, завдаються один-два ядерних удари по цілях в Європі. Ті кілька людей в Кремлі, які будуть приймати рішення, переконані, що Європа заблагає, щоб Вашингтон прийняв ультиматум, та й Дональд Трамп, що ненавидить НАТО, не дарма в Білому домі сидить. Якщо ж американські військові все-таки вдарять ядерним ударом у відповідь по цілях в Росії, то Москва використає вже не дві-три, а з десяток боєголовок, з них кілька по цілях на території США.
Ця дуель може тривати по наростаючій аж до апокаліпсису взаємно гарантованого знищення. Зарядів і носіїв для цього у обох сторін більш ніж достатньо. Але в Кремлі, на мій погляд, абсолютно впевнені, що першим здригнеться Захід, і що зробить він це досить швидко, на нульовому (шантаж) або на першому ступені ядерної ескалації. Путін прорахував в 2013 році президента Барака Обаму з його red lines і напевно вважає тепер, що прорахував і сьогодні своїх колишніх партнерів з «Великої вісімки». Він переконаний, що переграє їх в нав'язаному Росією військовому конфлікті, незважаючи на те що Росія набагато поступається НАТО у сфері звичайних озброєнь і не перевищує США в ядерній сфері. Він буде грати з ними не в ядерні шахи, а в ядерний покер, підвищуючи ставки, і вони в критичний момент здригнуться і відступлять.
Живет не человек — деянье,
Поступок ростом с шар земной…
Он то, что снилось самым смелым,
Но до него никто не смел.
Майже все сказане вище я говорив ще п'ять років тому. Що змінилося сьогодні, що змушує мене знову і знову повертатися до цієї тематики? Багато що.
Перше. Протягом п'яти років путінський план перемоги був стратегічною канвою російської зовнішньої політики, він розгортався неквапливо і послідовно в рамках інформаційної та психологічної підготовки як населення Росії, так і світової громадської думки. Смерть путінського міфу різко змінила часові параметри плану. Центральною і для Путіна особисто, і для клептократії в цілому стала задача політичного (а можливо, і фізичного) виживання. Їм треба терміново екранувати себе від наростання гніву пригнічених своїм животінням мас. У цих умовах план перемоги набуває для пануючої верхівки надцінність як інструмент радикального і довгострокового вирішення внутрішньополітичних проблем і з стратегічного переходить в площину оперативного планування.
Падіння Заходу справило б і на імперські «еліти», і на маси, що засумніватися, приблизно таке ж оглушливе враження, як падіння Франції — на німців, яке зробило фюрера беззаперечним улюбленцем нації. Це вам не аншлюс Білорусі або Австрії який-небудь. І для подібного тріумфу волі правителям Росії не треба робити ніяких економічних, технологічних або військових надзусиль. Достатньо всього лише готовності пожертвувати життями десятків мільйонів людей, своїх, чужих, неважливо. Путінський план перемоги задуманий тими ж людьми, що й операція «Наступник-99».
Друге. Зовні сумбурні військові пригоди кремлівських в різних регіонах світу все більш шикуються в струнку мозаїку з центральною домінуючою ідеєю. Для кожної нової військової акції суспільству пропонується свій набір обґрунтувань, іноді безглуздих, іноді в логіці Кремля цілком переконливих, як наприклад: «Ми прийшли до Сирії зокрема й для того, щоб наші війська змогли потренуватися на жителях Алеппо у використанні десятків новітніх систем озброєнь». Але кожен регіональний конфлікт, де з'являються «наші військові», від Сирії до Венесуели, Москва використовує політично насамперед для вирішення одного виховного надзавдання — продемонструвати місту і світу (перш за все американському місту і світу), що Кремль завжди буде готовий піти на більш високий ступінь ескалації конфлікту, на більший ризик, на більші жертви, ніж Захід. Уже шостий рік Росія дресирує американців як собачку Павлова, виробляючи умовний рефлекс відступу перед готовністю росіян до ескалації конфлікту. У серпні 2013 року Обама відмовився від своїх «червоних ліній» в Сирії після хімічного удару армії Башара Асада по мирних жителях. З тих пір Москва — господар становища в Сирії. У березні 2019-го ввічливі смагляві чоловічки фельдмаршала Халіфа Хафтара підійшли до Триполі, і символічний американський гарнізон терміново евакуювався.
Венесуела — це вже генеральна репетиція, за якою спостерігає весь світ. Кремлю абсолютно байдужі самі собою асади, хафтари, мадури, утримання їх у владі необхідно для показового приниження США, для демонстрації психологічної немічі Вашингтона при всій його військовій та економічній потужності, для делікатної психологічної підготовки США до їх найголовнішої капітуляції.
Третє. Ядерну кнопку буде натискати конкретна людина. Для остаточного діагнозу необхідно безпомилкове розуміння його мотивів, комплексів, пристрастей. Я склав для себе його психологічний портрет за непрямими даними — його діянь, виступів, обмовок, настирливих і надзвичайно емоційно забарвлених звернень до тем злягання глистів та ядерної війни. У нас є додаткове найцінніше джерело об'єктивної інформації. Кілька людей в силу обставин, що склалися, мають можливість час від часу зустрічатися якщо не з першими особами, то з їх найближчим оточенням і довірливо обговорювати порушені вище теми. Це дуже різні люди — Олексій Венедиктов, Валерій Соловей, Григорій Явлінський. Потім вони дещо з цих розмов нам передають, розуміючи, очевидно, наскільки суспільно значущий їх зміст. В останні місяці рівень тривоги в їх депешах різко зріс, вони ніби поспішають попередити про майбутню катастрофу.
Переклад з російської
