Сон розуму

Найстрашніша темрява перед світанком… Алегорія, яка інколи підбадьорює. Не сьогодні.

Бо з жахом спостерігаю, якою швидкою буває деградація усіх щаблів суспільного буття, яким стрімким — демонтаж, регрес сітки громадянського суспільства. Якою заманливою і всепоглинаючою виявляється спокуса простих питань, простих відповідей, ідеологія «простої» людини, пресловутий «бунт мас», який завжди закінчувався кривавими містеріями. Все починається із віртуального симулятора, який кожен наповнює своїм змістом на свій лад, позаяк той поки пустопорожній і отже, влаштовує практично кожного. Гнучкошийний, лагідний… Галабарьодко Васілій.

Сьогодні, я ще собі майже заздрю, бо ще жевріє надія в здоровий глузд народу, який не має права просто так, граючись, розтоптати з такою мукою і втратами пророщені ростки нормального гідного майбутнього своїх дітей. Ще сподіваюся, що розмисливість, серйозність при прийнятті доленосних рішень таки присутня у нашій українській ментальності. Хоча, якщо відверто — звідки б то їй взятися? З книг? Їх фактично не читають. З року в рік збільшується частка тих, хто за рік не взяв до рук жодної книги. Таких більше половини дорослого населення країни. З телепередач? Цей простір перенасичений відвертою ненавистю до України і всього українського. З дня у день глядач споживає відверто антидержавницький продукт, де найголовнішим є ненависть до української влади, нормальної, патріотичної, навіть з оглядом на усі прорахунки чи помилки. Є ще соцмережі, творені за принципом окремішніх закритих роїв, спільноти, які рідко перетинаються між собою та й взагалі розмовляють різними мовами. У групах «Зе» взагагалі не йдеться про якусь достовірність чи реальність. Дикі інформаційні вкиди, шельмування опонента, відверта брехня, базікання на кшталт базарного «Я сама лічно на 1+1 чула, що не употребляє…». Градус агресії там такий, що про жодну нормальну дискусію взагалі не йдеться. Хай війна, потоп, громи небесні, аби не Порошенко. Український обивательський і руській міри тут з’єдналися в любовному екстазі. На будь яке заперечення — особисті нападки, ярлики. Там «Зеленський» — не реальна фігура, а віртуальний витвір хворого мозку, який не хоче і не може слухати про якісь там цінності чи морально-етичні орієнтири. Надто про національні цінності — такі як мова, культура, духовність. Для них Зеленський — це порятунок від серйозних викликів, це «свій» пацан, який не ставить ніяких питань про якесь там НАТО, європейський вибір, російсько-українську війну. Полонених моряків. Убитих солдатів. Зруйновані оселі.

Зеленський не говорить про політику. То й добре. Вона уже всіх задовбала.

Зеленський не цікавиться історією. І прекрасно. Як і більшість населення, що взагалі не хоче про неї чути. Поряд з агітацією за новітнього месію попливло хмаровиння текстів, в яких заперечується голодомор, репресії, винищення українців і всього українського.

Зеленському закидають, що він не хоче чи не може дати відповіді на болючі питання економіки. Політики, релігії, культури. Його викликають на серйозну дискусію. Вважаючи що він у ній програє. Та його підтримники так не вважають. Вони взагалі не хочуть чути ні питань, ні відповідей. Хочуть видовища. І досвідчений шоумен його обов’язково дасть. О, натовп шаленітиме від задоволення. Бо ті, хто його підтримує, прагнуть не відповідей, а тимчасового кайфу від здійсненої помсти. Тріумфу. Над ким? Над чим?

Є ще час отямитися. Навіть не час — кілька історичних миттєвостей доки легковір’я, емоційна напруга не скинули український корабель у безодню хаосу і тривалої турбулентності, якою неминуче скористаються і наші вороги на Півночі і сердечні «друзі» на Заході, який так любить українських заробітчан, та ще більше прикарпатські краєвиди. Фінансовий крах, новий розподіл власності… Прикордонна гризня. І новий пошук ворогів всередині себе. Нових винуватців.

Що означає прихід до влади людини без національних орієнтирів і державницького досвіду? Насамперед втрату підтримки значної частини національної еліти, надто тієї для якої розвиток і становлення української мови як мови державної є базовою основою існування і творчості. Ймовірну дезорієнтацію чиновницького апарату, які уже тепер отримали своєрідну індульгенцію на невиконання урядових рішень, як злочинних. Це при умові, що Зеленський отримає більшість у парламенті. В іншому разі — уже знайомий нудний серіал боротьби на виживання двох гілок влади. Нинішній розподіл сил у парламенті дає всі підстави прогнозувати, що будуть посилюватися і проросійські настрої і хоч вони нині і не отримають більшість та все ж не дадуть змоги надійно оберегти свій інформаційний простір від антиукраїнських атак. Особливу стурбованість викликають і ймовірні демотиваційні процеси в армії і силових структурах, які уже тепер доволі відчутні, а з часом можуть стати прямою загрозою для незалежності країни.

Найкоротший шлях скласти ціну незалежності України — уявити наслідки її розпаду. В разі краху центрального уряду в Києвi дестабілізація охопить всі сфери державного, суспільного життя, викличе потрясіння спершу у фінансовій системі, покотися нищівною хвилею по наших з вами гаманцях, а потім струсоне і банківські рахунки тих, хто все це замислював. У це прийдешнє не хочеться вдивлятися. Цю темряву не хочеться змальовувати. Вона вже на порозі. І не кажіть, що не знали, що вас не попереджали, що сон розуму породжує потвори. Реальні. Не віртуальні.

Для чого я це пишу? До кого звертаюся? Може лиш для себе, щоб не картати себе потім, що промовчала. Нині неможливо пробитися до мізків, охоплених передвиборною лихоманкою. Ще ніколи не було так важко дискутувати, переконувати. Ворог, якщо не говориш в унісон. Не можу позбутися передчуття незворотного лиха, яке ми самі накликаємо у свій дім.

Джерело

Останні записи автора