Мої Івасюкові мальви, мій болісно-солодкий дрож…
Я згадую цього великого чоловіка не лише у його ювілейні річниці і не тільки як автора «Червоної рути» чи «Я піду в далекі гори» зі шкільного курсу художньої культури. Занадто збаналізовані речі не спадають при цьому на думку.
Це радше спогади з мого дитинства, не такого й далекого, але вже недосяжного. Тоді й відбулося моє знайомство з творчістю Володимира Івасюка.
Почалося воно не з «Червоної рути», як майже в усіх моїх ровесників, а з «Балади про мальви». Відтоді асоціювала Івасюка із сонцем, повітрям після дощу і… мальвами. Щоразу, коли бачу сором’язливі пелюстки цих ніжних квітів, немов чую ту його пісню-реквієм. Передати свої почуття звичайними словами я, на жаль (чи на щастя?), не здатна. Бо є такі сокровенні речі, які розумієш тільки душею і не можеш про них розповісти. Чи тому, що не знаєш, яким чином? Чи тому, що все, про що шепоче душа, — надто інтимне, не призначене для буденних розмов? Так само й про геній Володимира Івасюка, який за своє коротке життя — тридцять літ усього! — створив те, що можна створити раз у вічність, і лише з однієї спроби, бо натхнення має безліч обличь.
Болить мені його доля. Розумію, що Господь дає крихітну мить життя і дозволяє горіти, а не тліти. Сьогодні я сказала б йому: «Володимире Михайловичу, часто згадую Ваші Музику, Вірші, а ще Ваші сумні чомусь очі з чорно-білої світлини, яку вперше побачила десь із десять років тому. Тоді здавалося, що я вже бачила десь цей погляд, хоча ним не володіє жодна інша людина у Всесвіті. Він належить тільки вам і живий дотепер. І рідний. Від ваших пісень маю той болісно-солодкий дрож, про який ви самі свого часу казали. І не маю з чим його порівняти».
Оце справді диво, коли людина закарбована в серці тією Піснею, для якої не треба великої гучності чи модернових стереосистем. Бо займає інше місце на зовсім іншому рівні. Така тепла, щира, саме та, що викликає дрож. І так раптово найцінніша з-поміж мільйонів інших у світі.
