Ще один Ірак?
Багата на нафту країна з хаотичною владою потрапила під приціл Адміністрації президента США. Венесуела не Ірак. Однак тривога, яку викликають серед західного альянсу задерикуваті зовнішньополітичні маневри американського президента, вельми знайома.
Союзники ніби мали б тішитися. Ніколас Мадуро — поганець із поганим режимом. Через його некомпетентність і жорстокість Венесуела збідніла, а весь регіон потерпає від біженців, хвороб та злочинності. Якщо ми нарікали на ізоляціонізм Дональда Трампа, то тепер мали б похвалити його завзяття у вирішенні згубної зовнішньої проблеми.
Та чому саме Венесуела? Важко не звинуватити президента США в подвійних стандартах. Адміністрація Трампа не приховує, що не переймається моторошним інцидентом із розчленуванням у Саудівській Аравії чи жорстоким правлінням автократичного президента Єгипту Абделя Фаттага Аль-Сісі. Трамп залюбки панькається з Кім Чен Ином, що очолює найдеспотичніший режим на планеті. Будь-яка зовнішня політика, зокрема британська, звісно, є вибірковою й визначається стратегічними, тобто егоїстичними, міркуваннями. Та не тільки циніки підозрюють, що Трамп намагається відволікти громадськість від своєї недбалої внутрішньої політики й прикривається просторікуваннями про свободу, демократію та права людини.
Тривогу викликає й реалізація. Якби війна в Іраку повалила режим Саддама Гусейна та привела до влади поступливого, стабільного (чи хоча б людянішого) наступника, вердикт історії був би м’якішим. Не саме вторгнення, а повний крах Адміністрації Джорджа Буша в розгрібанні його наслідків призвів до справжнього кровопролиття і страждань. Американці так і не повернули собі репутацію вправних державотворців.
Усе це дає привід хвилюватися через вигадливий підхід до венесуельської кризи. За кілька днів Великій Британії і сімом іншим союзникам США доведеться виконувати обіцянку й услід за Сполученими Штатами позбавити дипломатичного визнання владу, яка фактично керує Венесуелою, і надати його людині, яка нічого не вирішує. Хуан Гуайдо, очільник Національної асамблеї Венесуели та самопроголошений виконувачем обов’язки президента країни, має демократичний мандат, але не владу. Розірвання дипломатичних відносин із режимом, який тобі не подобається, є поширеною, хоча зазвичай і неефективною тактикою, що має символічне значення в міжнародних справах. Однак визнавати політичну силу, яка не контролює ані кордонів, ані поліції, ані армії, ані судів у країні, — стратегія незвична та ризикована. Конфіскувати іноземні активи Венесуели, як-от золото, що зберігається в Банку Англії, і передати їх опозиції — це теж щось новеньке. Такий крок може бути оскаржено в суді, до того ж він створює химерний прецедент.
Якщо очолюваний американцями рух здобуде перемогу в Каракасі, усі ці тривоги не матимуть значення. Та що як Мадуро не захоче гідно піти? Ми вже бачили на Кубі та в Зімбабве, що західні дипломатичні й економічні санкції не дуже-то сприяють усуненню поганих режимів від влади чи реформам. Що як російські «найманці» (наступники «радянських радників» часів холодної війни) допоможуть режиму Мадуро міцно вчепитися за владу? Чи відповідати нам тим самим? А що як режиму нададуть підтримку китайці? Зрештою, замість звичайного путчу може спалахнути громадянська війна, у якій могутні іноземні сили підтримуватимуть місцевих ставлеників, як це було в Сирії.
Фіаско в Іраку сталося в період майже беззаперечного американського лідерства. Росія тоді ще не оговталася після кризових 1990-х; Китай теж не вибився в лідери. А нині США не мають такої розкоші, як стратегічна і моральна зверхність. У них є справжня конкуренція з боку Росії та Китаю, які, вочевидь, не схвалюють те, що вважають небажаним повторенням нав’язаної Заходом зміни влади в інших країнах.
Є небезпека чергової тривалої кризи, у яку втрутяться США та інші країни, але безуспішно, бо вони не докладуть достатньо моральних та військових сил. Як в Іраку, найбільше постраждає місцеве населення. Та високу ціну заплатять і союзники Америки. Білий дім не пробачить країнам, які мають гарантії безпеки від США, якщо ті не прийдуть на допомогу, коли їх просять. Значно реальнішою стане загроза, якої всі так бояться: Сполучені Штати можуть вийти з НАТО. Влада країн, які таки долучаться до легковажної військової пригоди американців у Венесуелі, заплатять високу політичну ціну, а може, і поставлять хрест на своїй політичній кар’єрі. Запитайте в Тоні Блера.
Та особливого вибору в нас немає. Скажімо, Збройні сили Великої Британії найкращі в Європі, але вони не здатні захистити країну без союзників. Інші європейські держави налаштовані на пацифізм і прагнуть заощаджувати, тож не можуть подбати про власну безпеку. Якщо це зміниться, багатьом, зокрема й нам, не сподобається німецьке лідерство, що неминуче чекає на оборонну політику ЄС після Brexit. За межами Євросоюзу Велика Британія лишатиметься залежною від зв’язків зі США.
Ми не можемо сподіватися на ідеальний світ, де адміністрації президентів США завжди чи принаймні переважно діють компетентно, далекоглядно та поступливо. Треба приймати Сполучені Штати такими, як вони є і, ймовірно, залишаться. Якщо ми хочемо втриматися на плаву, маємо разом з іншими союзниками змиритися з тернистим шляхом до неприємних пунктів призначення.
