Передплата 2024 ВЗ

Путін говорить зі світом «мертвою мовою»

Мова Путіна — це жаргон пітерського гопника, який нама­гається за зливою лайки і погроз приховати власний страх і власну неповноцінність. Ця мова направду «мертва» у між­народному співтоваристві початку третього тисячоліття, бо базована на брехні

Банальною, мабуть, буде тут згадка про те, що щур, за­гнаний у безвихідь, стає особливо агресивним. Але ця фраза якнайвлучніше характеризує стиль поведінки і конкретні вчинки нинішнього господаря Кремля. Зламавши зуби на українському Донбасі, провалившись з провокацією у Керченській протоці, безсило споглядаючи на те, як висли­зає з рук остання опора «ерефії» в Україні — філія ФСБ у формі церкви Московського патріархату, раз у раз зазнаючи ударів Заходу за відверто злочинні вибрики за межами трухлявої «ім­перії», Путін поводиться саме так.

Головне — він не може зупинитися: маховик велетенської пропагандистської та провокаційної машини запущений, спецоперації сплановані і профінансовані, «боширови» та іже з ними — проінструктовані, силовики в очікуванні нагород, електорат прагне чергових демонстрацій путінського всесил­ля і вседозволеності… Це, як у Черчілля, — «якщо ви вже йдете через пекло, то йдіть, не озираючись…».

Захід, своєю чергою, врешті-решт відкинув ілюзорну мрію про можливість «умиротворення» Росії, позбувся сподівань, що за нинішнього диктатора її вдасться більш-менш цивілізу­вати, привести до тями. У європейських столицях, попри за­силля там прикуплених агентів ФСБ і просто «корисних ідіотів», починають усвідомлювати усю глибину небезпеки від самого існування кремлівського режиму. Велика Британія, наковтав­шись «новічка», запроваджує жорсткі обмеження для найоді­озніших спонсорів Путіна, позбавляючи Абрамовича, братів Ротенбергів, Дерипаску, Усманова і Сєчина «золотих віз». Франція, ще навіть не оговтавшись від масових заворушень, вже почала ретельне розслідування причетності російської влади до руху «жовтих камізельок». Америка взагалі закусила вудила після керченського зухвальства і, мабуть, піде до кінця, аби перешкодити грандіозному, за задумом Путіна, політично-провокативному за суттю проекту «Північний потік-2».

Чому так відбувається? Чому Росія, яка наприкінці мину­лого століття отримала шанс разом з іншими, колись поне­воленими нею народами, обрати шлях демократичних змін, знову повернула на манівці? Річ у тому, що тамтешнім елі­там, та й, зрештою, пересічному обивателеві, не під силу позбутися імперських звичок, фатаморганної ідеї «русского міра», який, на думку навіть найзатурканішого мешканця глу­хої «тмутаракані», є «досконалим» і «гідним наслідування». Імперський синдром своєї батьківщини блискуче охаракте­ризувала колись Валерія Новодворська: «Імперії завжди від­стають від сучасних сенсів: вони динозаври, перевантажені ідеологією і пихою. Другий Рим згнив ще раніше за перший, у ньому був надлишок східного тоталітаризму… Третій Рим впаде, і пошвидше б, тому що у його позолоченій оболонці задихається і гине Росія».

Путін і його режим чудово усвідомлюють невблаганність часу і незворотність краху прогнилої конструкції. У Москві переймаються збереженням статусу-кво лише для чинної верхівки, бо розуміють, що перспектива є надто гнітючою — або самосуд розлюченої юрби у результаті спонтанного «русского бунта», або лава підсудних у Гаазі. І ще, — як мені видається, — там, за кремлівською стіною, дуже добре ви­вчили прописну істину своїх попередників: Росія як імперія трималася лише завдяки поневоленій Україні. Саме тому нам випала доля зупинити орду на своїх східних кордонах, саме тому Україна за лічені роки стала форпостом західної цивілізації.

Путін хотів би комунікувати зі світом, та проблема у тому, що його мова — «мертва». Вона позбавлена сучасних сенсів, вона не дає відповідей на виклики нової доби, у якій живе довко­лишній світ. Путін сам загнав Росію у паралельний світ з його модернізованою опричниною, з культом насильства і зневаги до загальнолюдських цінностей. І коли він просторікує на за­сіданні «НАТО — Росія» про те, що Україна є «помилкою історії» (дикий рефрен, який час від часу виринає у публічних одкро­веннях московських ідеологів), його співрозмовники сахають­ся від нього, як від якогось середньовічного бузувіра. А коли він вдається до «мови канонірок» — чи то у нейтральних водах Чорного моря, чи у витравлених хімією сирійських бунтівних провінціях, — то у відповідь отримує або вбивчі для економіки санкції, або ж відверту демонстрацію сили з боку західних де­мократій, як-от, наприклад, демонстративний «візит» амери­канського есмінця у святая святих російського Тихоокеансько­го флоту у бухті Петра Великого…

Мова Путіна — це жаргон пітерського гопника, який нама­гається за зливою лайки і погроз приховати власний страх і власну неповноцінність. Ця мова направду «мертва» у між­народному співтоваристві початку третього тисячоліття, бо базована на брехні. Яків Кротов, священик-дисидент, вбивчо охарактеризував це так: «Росія — і в часи Черчілля, і навіть досі — є самообман, загорнутий у брехню і запакований у брехню».

А людство, і Україна теж, сподіваюся, взяли належні уроки зі своєї трагічної історії, особливо ХХ віку, пережили і справжніх тиранів, і божевільних «месій», наковталися крові і сліз, втра­тили десятки мільйонів людей, поклавши ці жертви на вівтар майбутнього. Україна ж досі воює за свою свободу, і робить це впевнено і шляхетно. І не сама, а разом із учасниками міжна­родної антипутінської коаліції. З вірою у перемогу над імпері­єю зла, яка, до слова, буде і перемогою нової, демократичної Росії. Росії без путінських імперських ілюзій та агресії.

Схожі новини