Війна, рік п’ятий

У понеділок я пережив короткий момент пекучого сорому. Після роботи заїхав у супермаркет, щоб поповнити запаси, бо позакінчувалося геть усе

І вже йдучи до каси, оцінив вміст кошика: борошно, гречка, макарони, цукор, сіль, сірники — типовий панічний набір. Пейзаж трохи розбавляла пляшка рожевого сухого, але не кардинально. Оце, думаю, зараз на касі все викладу, і мене теж зарахують до натовпу панікерів. Натовпу не виявилося, і на мене ніхто не звернув уваги. Магазин жив своїм звичним життям, народ купував тістечка, імбир, салямі, органічний йогурт, норвезькі оселедці. Схоже, заклик не піддаватися паніці українці зрозуміли буквально.

Перша реакція на оголошення воєнного стану — полегшення: нарешті! Раціональні міркування зважуєш потім: які саме заходи передбачає президентський указ, затверджений парламентом зі скандалом, які ризики, втрати й переваги містить. Усе, що пов’язано з війною, має два аспекти: суто військовий і символічний, але міцно вкорінений у свідомості. Присяга — це лише півсторінки тексту, але для вояка вона має вирішальне значення, і передусім не юридичне. Парад на День Незалежності ніби марна витрата ресурсу, до того ж побутові ускладнення для мешканців столиці, але саме він є актом єднання й волі до спротиву. Те саме й із воєнним станом: він частково покінчує із шизофренічною невизначеністю, коли працюють безперешкодно підривні центри й ціла офіційна церква країни-агресора, коли звідти приїздять безперешкодно клоуни й торговельні делегації, коли навіть у Раді є легальне представництво її інтересів. Слова воєнний (стан) і війна принаймні мають один корінь.

Аргументи стосовно того, що захід запізнився на п’ять років, приймаються частково. Хай там як, а це перший випадок, коли агресор веде вогонь на ураження під власним прапором, не ховаючись і навіть поширюючи в мережі кадри свого пацанського бикування. Усі охочі можуть переконатися, що координати боєзіткнення 44°30′36.8″N 36°14′03,4″E — це нейтральні води. Поступово випливають подробиці щодо досі чинного договору між РФ і Україною від 2003 року, який прямо передбачає свободу судноплавства для наших військових кораблів в Азовському морі та Керченській протоці, щодо гарячкових намагань ефесбешних дуболомів зберегти обличчя перед начальством і зупинити хохлів уже на зворотному шляху до Одеси. До речі, й щодо самого сенсу перекидати загалом малопотужні катери до Азовського моря, де російські мародери повністю гальмують сполучення торговельних суден з українськими портами, хоч як дивно, їхній супровід зменшує випадки піратства. Немає буквально жодного офіційного аргументу, який виправдав би дії Росії з погляду міжнародного права.

Що ще з’ясувалося? Що розбоєм керував особисто заступник голови прикордонної служби ФСБ Ґєннадій Мєдвєдєв (тезка прем’єра) за прямим наказом Путіна (див. розшифровки перехоплених радіопереговорів). Напевно, у цьому бардаку простежується «ексцес виконавця», коли віце-адмірал не наважується зайвий раз перепитати високого шефа, що ж йому робити далі, коли здобич ось-ось вислизне, і буквально до діареї боїться втратити свої лампаси. Ось вони, переваги диктатури!

Але разом із тим стають наочними й вади недосконалої демократії, коли народні обранці на очах цілої країни думають не про її долі, а про власні інтереси. Нема питань, робота народних депутатів у тому й полягає, щоб нейтралізувати спроби узурпації виконавчої влади, але Порошенко за ці роки мав безліч нагод розширити свої повноваження аж до диктаторських, і цього разу опір йому здавався особливо ганебним. Підкреслюю: мені йдеться про символічний вимір, оскільки для суспільства важить саме це. Ну й Петро Олексійович продемонстрував, що може бути водночас рішучим і пластичним. У майбутніх передвиборчих баталіях кадри парламентської сварки стануть найкращим агітаційним роликом.

Тепер, коли адреналін трохи спав, можна зосередитися й оцінити уроки. Мавпа з гранатою не має чіткого узгодженого плану дій — про це свідчить відсутність офіційної заяви Кремля з приводу інциденту впродовж цілої доби (як, до речі, її не було після заяви Константинополя про автокефалію), якщо не рахувати маленької какашки у Facebook їхньої емзеесівської танцівниці. Вони діють ситуативно, дбаючи не про наслідки, а лише про оцінку верховного пахана. І фактично не керують ситуацією. Перший-ліпший п’яний майор може розпочати третю світову. На негайну підтримку Заходу не варто розраховувати, як можна було не розраховувати на неї досі. Рецепт проти цієї відчайдушної, безнадійної ентропії один: міцні нерви. Ми все робимо правильно. Либонь не перший рік воюємо.

Джерело