«Віра, мова і армія» — база для ідентичності

Вимагаючи реформ, мусимо змінюватися самі

Коли на вулицях наших міст і сіл з’явилися перші біг-борди з президентською тріадою «Армія. Віра. Мова», з середовища опонентів Петра Порошенка почулося знайоме єхидне хихотіння. Мовляв, надворі ХХІ століття, а президент якісь середньовічні речі пропонує, йдемо у секуляризовану Європу, де до храмів вчащає все менше людей, бо навіщо їм забобони в епоху Інтер­нету і космічних відкриттів? Де можливість комунікації передбачає лише знання англійської, а військо вважають атрибутивним, здатним лише для подолання наслідків стихійних лих та для парадів…

Чи справедливою є така критика? Віра, мова і армія — окремо і разом — складають основу чогось значно важливішого. Йдеться про ментальність нації, про її здатність до самоідентифікації, про довіру між окремими громадянами, на­селенням та державними інституціями, про уміння і бажання шанувати своє, пишатися ним, берегти його і примножувати. Мова — про майбутнє. Як слушно зауважив публіцист Віталій Портніков, «в українській формулі майбутнього від­сутність української ідентичності означатиме ще й відсутність свободи. Тому що Україна буде поглинута Росією, якій свобода не потрібна».

Скільки б ми не говорили про унезалежнення України, про демократичні реформи і стратегічний курс на Захід, усе впиратиметься у ці три базові речі. Бо як українцям подолати комплекс меншовартості, коли їхня мова століттями упосліджувалася окупантом, причому витончено і «креативно»? До 70-х років минулого століття її загнали у сільську резервацію, а селян — без паспортів і права переїзду — перетворили на рабів велетенського ГУЛагу. А саме вони й були носіями мови.

Те ж і про віру — знищену більшовицьким терором, вихолощену кадебістськими «святенниками». Не забудьмо: Бог спілкується з кожним його мовою…

Про військо годі й говорити. Сто років тому соціалісти-популісти у проводі Української Народної Республіки вигадали ідею відмови від армії, бо навіщо вона у «братстві народів»? Наслідок відомий, але ми не вміємо робити висновків з уроків історії. Згадаймо, якою була наша «армія» під кінець ганебного президентства Віктора Януковича. Чи можна було назвати її армією?

Що ж маємо зараз, після Революції гідності і на п’ятому році війни з Ро­сією? Маємо військо, готове до виконання найскладніших бойових завдань, оснащене новітньою зброєю, і не тільки американського виробництва. Од­нак часто не хочемо визнавати цього факту, раз у раз піднімаючи хвилю про «голих-босих рекрутів», яких змушують воювати…

Нарешті маємо закон про державну мову, квоти на українську на теле­баченні та радіо… Уже п’ять областей заборонили використання російсько­мовного продукту, хоча, як на мене, це не надто вдалий крок. Попри це, зра­дофіли не втомлюються розповідати про «повільність українізації», так, ніби йдеться про ремонт холодильника, а не звичку, усталену роками.

І маємо перспективу Томосу — створення не залежної від путінсько-гундяєвської Москви, автокефальної церкви. Подія епохальна, але нашим «незадоволеним» годі осягнути її велич, вони ладні повірити будь-яким пропагандистським побрехенькам, повестися на найнесосвітенніші фейки, лише не поглянути правді у вічі і визнати — ми успішні.

Саме оцю національну звичку — заздрість до успіху, не чужого, а навіть спільного, — мав на увазі Юрій Луценко. «Останньою проблемою нашої країни — можливо, навіть найбільшою, — я вважаю жабу, величезну українську тварюку, яка задавила мільйони. І я зовсім не жартую… Я фактично не знаю жодної людини в країні — я зараз не про політиків — жодного спортсмена, жодного журналіста, жодного літератора, жодного діяча будь-якої сфери, якому аплодують за його успіх і стараються бути ще більш успішним… Ко­жен, хто є успішний в нашій країні, піддається такому остракізму, що вже нікому не хочеться розповідати про свої успіхи».

За прикладами остракізму щодо успішних, самодостатніх, впевнених у собі не варто далеко ходити. Мабуть, кожен з нас міг би розповісти про іс­торію чийогось успіху і про те, як сприймали її оточуючі, надто ті, хто на­дає перевагу філософським розумуванням, а не справам. Плітки, пересуди, конспіративні версії… Лише не визнання чужої, часом пекельної праці.

Ця «жаба» — також з підневільного минулого. Бо успішним колись міг бути лише окупант, який розмовляв чужою, зате «модною» мовою, або ж колаборант з макабричним суржиком і партквитком у кишені. В’язні ж «соціаліс­тичного табору» мали бути сірими і «не висуватися». Тоталітаризм штампує посередностей, саме вони є його найнадійнішою опорою.

Вимагаючи реформ, мусимо змінюватися самі. Стереотипи і шаблони, незрозумілу і недоречну сором’язливість, тушування, коли йдеться про успіхи країни, залишмо у минулому. Усвідомлюючи, що успішною країною нам судилося стати, можливо, через десятки літ важкої праці, і у ній житимуть наші діти, мусимо гідно оцінювати здобутки сьогоднішнього дня. І власну причетність до них.