Майже «стоденка»

У цивільному житті три місяці — це окремий період, квартал, за який набігає певна статистика, щоб можна було зробити деякі проміжні висновки.

Але новий уряд зазвичай звітує через 100 днів після призначення. У війську свої традиції: «стоденка», 100 днів до наказу — шанований період серед солдатів-строковиків, що рахують дні до дембеля. Командування ООС теж готується звітувати за період у 100 діб. Водночас строк у 90 діб теж символічний: три місяці, дві ротації по 45 діб (щоправда, такого календаря нині не надто дотримуються). Тиждень вирішив підбити підсумки перед офіційними звітами й спробував оцінити період війни в новому форматі.

Характеру бойових дій Операція об’єдна­них сил не змінила. Українське військо тримає рубежі й за сприятливих умов діє в межах стратегії «повзучого наступу»: звільняє населені пункти, які за мінськими угодами мають перебувати під контролем Києва. Жодних просувань ворога вперед натомість не спостерігається. Отже, у чинній політико-дипломатичній матриці ми маємо успіх, хоча й не такий масштабний, як хотілося б.

З політичного погляду оголошення ООС є абсолютно виправданим кроком. Президентові без кінця дорікали тим, що під час передвиборчої кампанії він виголосив: «Антитерористична операція триватиме години». Треба зазначити, що ці слова були сказані наприкінці квітня 2014-го, коли масштаб війни важко було оцінити. А втім, політичним опонентам цих слів було достатньо для перманентного тролінгу. Знадобилися роки й відносна стабілізація лінії фронту, щоб змінити формат операції на Донбасі. Бойові дії так і не закінчилися, але характер дій військової та цивільної влади переведено в режим, адекватний до поточної ситуації.

В адміністративному сенсі наведено лад. Немає потреби «мірятися погонами», плутатися в службових кабінетах, в ООС чітко визначено, що головними в зоні її проведення є військові, усі решта силових відомств і цивільних чиновників мають координувати з ними свої дії. Попередній порядок, коли де-юре операцією командувало СБУ, а де-факто левова частка роботи, а отже, і відповідальності лягала на армію, давно вичерпав себе. Тож з’явилася потреба бодай легітимізувати наявний статус-кво. Навіть призначення генерала головою Донецької ВЦА вказує на те, що Київ узяв курс на мілітаризацію влади в регіоні. Річ не в погонах і командному голосі. Військові нарешті впорядкували процедуру перетину лінії розмежування, запровадили зрозумілу систему контролю в прифронтовій зоні, визначили межі пересування для волонтерів. Правила оголошені. Якою мірою їх дотримуватимуться, залежить від виконавців — конкретних командирів на місцях.

В інформаційно-психологічному вимірі Київ також виграє. На це вказує паніка, яку спричинило оголошення ООС у «ЛНР» і «ДНР». Місцеві пропагандисти з неабияким завзяттям заходилися лякати населення наступом української армії. Після хвилі істерик лідери самопроголошених республік повернулися до своїх буденних справ: розподілу не таких уже й щедрих фінансових потоків і внутрішньовидової боротьби. А задля гарної картинки далі влаштовують видовища в стилі Північної Кореї — адмінресурсу для цього не бракує. І навіть спроби проводити публічний трибунал над чинними українськими високопосадовцями навряд чи дали бажаний мобілізаційний ефект. Окупований Донбас залишається зоною гуманітарної катастрофи, і для більшості тамтешнього населення питання номер один — виживання.

Те, що інтенсивних бойових дій на фронті немає, укотре нагадує про гібридність загрози, із якою ми зіткнулися. Бо ворог — це не лише той, хто озброєний і на позиціях по той бік лінії фронту. Він має безліч інструментів, щоб діяти в нашому тилу. Проти нього СБУ розгорнуло контрдиверсійну операцію «Арбалет» у Лисичанську, і, варто сподіватися, такий захід виявить ворожу агентуру в цьому не надто віддаленому від фронту місті. Але осередки реваншу слід шукати не лише на Донбасі. Недавні атаки на ветеранів й активістів у Херсоні та Бердянську вказують на те, що п’ята колона спроможна сіяти безлад і паніку практично в будь-якому з українських міст, де на ворожі вияви дивляться крізь пальці. І навіть створювати власну політичну надбудову: союз Віктора Медведчука з політсилою Вадима Рабіновича — яскраве того підтвердження. Що ближче до виборів, то активніше проросійські сили перевірятимуть на міцність українську державну безпеку. Дезінфекція від ворожих вірусів нині як ніколи актуальна: доки ситуація на фронті під контролем, є всі шанси, щоб зачистити тили.

Джерело