Чим хороша колоніальна держава відрізняється від України?

Останнім часом тільки лінивий не говорить на тему; «На кого ставить Америка». Я спробую відповісти, хоча б самому собі, на те ж питання: «Якого проамериканського кандидата я хочу бачити Президентом?»

Чи знаєте Ви, що в далекому 1945 році однією з головних колоній США була Японія? І якщо ми зараз щось говоримо про НАБУ чи Антикорупційний суд, ми маємо просто згадати, що конституція Японії була написана англійською, без участі жодного японського юриста.

А ще, прем'єром став один не дуже колись порядний чоловік, який повністю відповідав критерію «колоніального васала». При цьому американці контролювали уряд і силовиків. І, на перший погляд, — все було так само, як десь у південному В'єтнамі.

Але було одна суттєва відмінність: американці дозволяли собі дуже багато, але платили гроші. За повоєнні роки в Японію було вкладено приблизно 100 мільярдів доларів (тими грішми). Так, три чверті цих грошей автоматом поверталися в США у вигляді робочих місць, податків тощо. Але ці гроші влилися в інфраструктуру, технології і правила гри. Це те, чого не було в Коста-Ріці, Мексиці, Гондурасі чи Кубі.

Останніми днями мене питають масу разів: на кого будуть ставити американці. І я відповідаю всім одну й ту ж фразу: «На того, хто буде лояльним і не проситиме, як Аргентина, 50 мільярдів на розвиток економіки. На того, хто буде радий траншу в пару мільярдів».

Але якщо спитати у самих себе: якщо вже ми стали колонією, то що потрібно, щоб із колонії перетворитися на союзника? Я можу відповісти так, як свого часу відповіли японці. По-перше, нічого страшного немає у тому, щоб 70 відсотків всього багатства країни зосередилося в руках 100−150 родин (в будь-якій цивілізованій країні світу саме так все і відбувається, а цивілізована країна відрізняється від нецивілізованої тим, що цим багатством володіє 100 родин, а не 7−8). І нічого поганого в тому, що всі ці 100−150 родин граються в політику.

По-друге, еліти мають бути об'єднані не навколо ідеї «посадити сусіда», а навколо того, щоб задовольнити базові потреби своїх співгромадян (насправді, людям не так багато й потрібно). При цьому, має існувати соціальний ліфт, який може винести будь-кого до цієї заповітної сотні. Наш головний об'єднувальний фактор сьогодні: посадити олігарха і зупинити підприємство, на якому працюють тисячі людей. І з цим гаслом ідуть всі кандидати. На жаль.

І, нарешті, по-третє, еліта має сказати: «Дорогий сюзерен, я готовий тобі служити, але тільки за однієї умови: якщо ти даси мені великий стартовий капітал. Хочеш його контролювати? Контролюй на здоров'я. Але дай мені гроші не на підтримку штанів, а на те, щоб я зміг дихати на повні груди».

Головне питання не в тому, на кого ставить Америка. Головне питання, чи є у нас кандидат, який готовий бодай думати над такими питаннями.

Якщо кандидат не задаватиме цих питань, ми будемо і далі жити в злиднях, безвідносно від того, є у нас антикорупційний суд чи його немає. І ще ми будемо колонією, яку не гріх продати, розчленувати або просто викинути на смітник.

Я не знаю точної цифри, але протягом останнього століття, як мінімум 200−300 проамериканських президентів сюзерени викидали на смітник. Але ж люди не хочуть думати про історичні паралелі.