Орбани, земани, качинські — це теж Європа

Як і в Росії, антиліберальні режими Східної Європи, тримаються на постійному генеруванні конфліктів

«Коли міф зіштовхується з міфом, зіткнення є цілком реальним», — писав Єжи Лец у своїх «Непричесаних думках». Наші уявлення про Європу часто народжені думкою «від протилежного», тобто світ за Чопом ладні вважати абсолютною альтернативою того, що бачимо за Хутором Михайлівським.

Ба більше! Тривале перебування в «імперії зла» настільки далося нам взнаки, що ми охоче сприймаємо цю альтернативу за непримиренний антагонізм, бо наразі не бачимо світ інакшим, лиш полем для сутичок, — світоглядних, ідеологічних, і навіть реальних.

Натомість Європа дещо інша, як би нам того хотілося. Особливо її Схід, де відчутні і пострадянська ментальність, і сучасні російські впливи, і задавнені комплекси меншовартості, які спонукають самоутвердження у доволі екзотичний спосіб.

Часто говоримо про кризу ліберальної демократії, про постправду і карнавал популізму. Лідер Угорщини Віктор Орбан, до прикладу, взявся по-своєму інтерпретувати давній, ще з першої каденції, вислів Путіна про «суверенну демократію». Орбан наполягає, що демократія не обов’язково мусить бути ліберальною, позаяк «може залишатися собою, навіть не будучи ліберальною». У цій дискусії знайшов чудову ціль для атак — Джорджа Сороса, — визнану ікону лібералізму.

Орбан, звісно, лукавить, продовжуючи сумну традицію комуністів, які будували «світле майбутнє» хто на югославський, а хто на китайський копил, не кажучи вже про «камбоджийські експерименти». У Росії ж, видається, давно забули про усілякі класифікації демократії, оскільки режим досяг бажаного і не відчуває потреби щось вдавати перед світом і тим паче перед власними громадянами.

До того ж в Угорщині, Польщі, Чехії виникла унікальна ситуація, яка, далебі, не сприяє формуванню ліберальних засад серед спільноти. Болгарський політолог Іван Крастєв цікаво пояснює цей феномен, вказуючи на особливості антикомуністичної революції на Сході Європи. Вона, ця революція, була не стільки «проти», як «за», у ній йшлося не стільки про утопію, а про реа льність, вона мала перед собою цілком окреслені цілі — досягнення того, що є на Заході. Коли настав час будувати цивілізовані суспільства, найбільші прихильники лібералізму виявилися нетерплячими, тому емігрували на Захід. Це стосується не тільки еліт, а й середнього класу, який на батьківщині не став чекати наслідків тривалих і болісних реформ, а вирішив реалізувати свій потенціал вже і негайно. У країнах колишнього «совка» залишилися пасіонарії та обивателі, ласі на популістські обіцянки.

У цих умовах вільготно почуваються орбани, земани, качинські… На жаль, «антиліберальна демократія», яку вони сповідують і практикують, може розколоти Європу. Бо, як і в Росії, антиліберальні режими Східної Європи, тримаються на постійному генеруванні конфліктів, пошуках «ворогів», «цапів-відбувайлів», на роль яких призначають то біженців, то ромів, то, як у Польщі, — українців чи в Угорщині — Сороса.

На Заході лібералізм може не встояти і перед засиллям лівацтва. Кілька днів тому мені випало побувати у Відні. Попри майже літню «сієсту» у політичному житті, тумби і паркани австрійської столиці були обліплені плакатами із зображенням… Карла Маркса. Так місцеву молодь запрошували на читання спадщини одного з батьків більшовизму, приурочені до уродин бороданя. Не кажу вже про витівки Жан Клода Юнкера, — голови Єврокомісії, — який 5 травня, відкриваючи тематичну виставку у Трірі з нагоди річниці народження Карла Маркса, заявив про «дальновидність цього філософа», ідеї якого «надихнули багатьох мислителів». Звісно, з Леніним, Троцьким та Сталіним укупі.

Отож, обравши Європу, не будьмо надмірними оптимістами, не плекаймо ілюзій, що там нас чекає світ, позбавлений недоліків, вивихів та політичної екзотики. І пам’ятаймо вислів перуанського публіциста, лауреата Нобелівської премії 2010 р. Маріо Варгаса Льйоси: «Демократія — система, яка не звільняє країни від ошустів, але дозволяє, аби їхні шахрайства були викриті і покарані».