Як депутату Козловському у «купі» привиділася бомба

У минулому тижневику «ВЗ» за 5−11 квітня ц. р. у статті «Про нічні дзвінки і грюкання у двері» головний редактор газети Наталія Балюк розповіла про те, що після публікації на нашому сайті матеріалу Марії Доротич «Про осад від помпезного відкриття «Гранд-готелю» відбулися певні хуліганські дії невідомих осіб. А саме: серед ночі їй зателефонували на домашній телефон і пообіцяли навалити «купу під двері». Пролунав телефонний дзвінок серед ночі і на квартирі нашої дочки (Наталя Балюк — моя дружина), правда, тут обійшлось без розмови. Тієї ж ночі телефонували і на квартиру Марічки Доротич, наступного дня довго дзвонили і грюкали у двері її помешкання. Раніше нічого подібного ніколи не траплялось.

Оскільки такі методи широко практикуються у деяких вузьких колах, ми вирішили оприлюднити ці факти, щоб застерегти гарячі голови від подальших можливих кроків.

Однак минулого четверга, вже після виходу тижневика, опівночі, двоє хлопців навідалися до помешкання Марічки Доротич і намагалися дуже наполегливо вручити їй три посилки нібито з Іспанії. Говорили, що вони обов’язково мусять це зробити. Оскільки ні родичів, ні знайомих у неї там немає, то Марічка дверей не відчинила…

Того ж дня депутат Львівської міської ради Григорій Козловський оперативно відреагував на публікацію Наталії Балюк і написав звернення аж у три правоохоронні інстанції Львівської області: Національну поліцію, СБУ та прокуратуру. Але це той випадок, на який народ придумав приказку: хто спішить, той людей смішить.

Оскільки Григорій Петрович оприлюднив звернення на «Львівському порталі», то і ми подаємо копію цього листа, аби всім стало видно, які ж то мудрі і турботливі бувають львівські депутати. Не кожен з них так сильно переживає за свободу преси і безпеку журналістів, як Козловський.

Що ж, змушений прокоментувати це звернення.

Можна якось зрозуміти бажання депутата посміятися з журналістів. Буває, дістають… Але для чого знущатися з поважних керівників серйозних інституцій? Вони у чому винні? Чи не мають чим займатись? Чи вже побороли корупцію і контрабанду, щоб відволікатися на такі шедеври епістолярного жанру? Адже депутатські звернення пишуть діловою мовою, а не «стьобом», і наводять у них факти, а не вигадують їх, перемішуючи горох з капустою. Власне хотів би звернути увагу не на зверхній стиль автора, а на маніпуляції, до яких він вдається, якщо це звернення потрапить все-таки на розгляд, а не в кошик для сміття.

Отже, Н. Балюк ніде не стверджувала, що «журналістам видання та їхнім родичам надійшли погрозливі дзвінки від російських терористів». Це стверджує Г. Козловський, як і те, що «грюкіт у двері отримали Наталія Балюк, її дочка Юлія». У даному випадку йшлося тільки про Марічку Доротич. До речі, саме так звучить її прізвище, а не Доротик, як написано у Козловського.

Якщо це просто помилка, то краще треба вичитувати текст, який підписуєш. Якщо «жарт» у стилі «стьобу», то зовсім несмішно і недотепно.

Депутат також серйозно перейнявся тим, що зловмисники «обіцяють навалити щось під двері помешкання Наталії Балюк. Що навалити?».

Для чого так мучитись здогадками, Григорію Петровичу? У газеті написано чорним по білому: «купу»! А вам привиділась бомба «чи інші вибухонебезпечні речі». До речі, їх неможливо навалити, а тільки підкласти. Навіть «стьоб» вимагає грамотності. Пригадую, хтось із мовознавців вчив львівських депутатів української мови. Очевидно, не всі відвідували заняття. Бо писали б не «прийняти усі міри», а «вжити усіх заходів».

Також хочу по секрету повідомити, хто точно проігнорує це так зване звернення. Це Віктор Андрейчук. Він уже близько року не очолює Львівське обласне управління СБУ. На цій посаді працює Ткачук Олександр Анатолійович. Це на всяк випадок, може, знадобиться для наступних звернень. І ще одне. У будинку, де мешкає Марічка Доротич, немає відеокамер спостереження. Тому немає що перевіряти. Відеокамери встановлені у нашому будинку. Але наразі ніхто підозрілий не з’являвся. Сподіваюсь, що не з’явиться.

Я не знайомий особисто з Григорієм Козловським. Різне доводилось про нього чути… Можливо, він хороша людина. Очевидно, що розумна, якщо така багата. Шкода, якщо чогось не розуміє…

Не знаю, чому, але у ці пасхальні дні мені пригадалась одна історія. Досить повчальна. Якось доля звела мене з одним дуже багатим бізнесменом. В цілому, хорошим, з багатьма позитивними рисами характеру. Але мене дивувало, що у нього немає друзів, незважаючи на те, що навколо крутилося багато людей.

Точніше, усі друзі або ставали ворогами, або просто обривали з ним будь-які стосунки, а спілкування згадували як кошмарний сон. Потім я зрозумів, чому. Одного разу господар посеред ночі, коли були заставлені напоями і наїдками столи, і всі чекали на гостину, раптом заявив, що хоче поговорити з Богом. Що робити? Не було на то ради. Поїхали в собор, розбудили Його Преосвященство владику, який ніяк не міг збагнути, для чого знадобився в таку пізню годину і чому хтось не може поговорити з Богом без нього.

Наступного дня багатий християнин щедро винагородив владику за нічний візит. І він потім не раз перепитував, чи не хоче «той чоловік» ще поговорити з Богом. Через якийсь час Господь несподівано покликав владику на розмову до себе на небо, а з «тим чоловіком» трапилася біда, через яку він змушений був залишити усе добро, нажите непосильним трудом, і втікати за кордон… Подумалось, що цієї трагедії, може, й не сталося б, якби владика чи хтось інший пояснив «тому чоловіку», як правильно говорити з Богом. Бо багач не розумів. Здебільшого поводився зверхньо. Чомусь вважав, що велике багатство дає йому право зневажати інших, відчувати себе якоюсь вищою істотою, а не простим смертним. Гординя розпирала усе його єство. Він не розумів, що гординя — один із смертних гріхів. Він багато чого не розумів…

Звичайно, я не хочу прирівнювати Козловського до «того чоловіка». Це різні історії. Але деякі симптоми все ж подібні. Його депутатське звернення можна вивчати на факультетах журналістики як зразок маніпуляції, зверхнього, зневажливого ставлення до журналістів і правоохоронців. Так сміються тоді, коли вважають, що усіх мають у кишені. Але ніхто не знає, хто і коли сміятиметься останнім.