Передплата 2024 ВЗ

Мистецтво бути лохом

Найважливішим здобутком усіх українських влад, як на мене, є відточене майже до ідеалу індивідуальне мистецтво обивателя бути лохом

Ми ніколи не дізнаємося усієї правди про те, чи втручалася Росія у американські вибори і для чого це робилося, як і про те, хто насправді першим вистрелив у Сребреніці, що таки коїлося в Алеппо чи от зараз, - у Східній Гуті. Нам ніколи не знати уповні, що відбувалося у Криму того злощасного місяця лютого 2014-го, і як все було у Сєвєродонецьку чи Іловайську...

Ба більше, - з кожним днем у мене все міцніє переконання, що ми не годні знати найбанальніші речі, - чому, до прикладу, вимкнули світло або воду у тому чи іншому районі Львова, не кажучи про перипетії «сміттєвої епопеї» чи запровадження е-квитка у львівських маршрутках.

Бо правда, як виявляється, не тільки різна, вона ще й змінюється, залежно від обставин і потреб часу. Бо вона, - множинна, у кожного своя, а від того, - непізнана. Так, принаймні, твердять філософи, які зараз мають додатковий шмат хліба – так звану «постправду».

Саме оця штука, - тобто розмаїта правда, щось поблизу правди, на її узбіччі; мільйон деталей, домислів, чуток, трактувань, пересудів, упереджень, ілюзій, - робить наше життя таким складним і нервовим, таким фрагментарним і непізнаним, таким емоційним і депресивним. Саме «постправда» формує «нестерпну легкість буття», про яку, ще не підозрюючи, що колись прийде «постправдивий час», написав Чеслав Мілош, і, безумовно (все ж – нобеліант) мав рацію…

Я дивуюся злостивості, з якою в Україні говорили колись про «кремлівську пропаганду», а зараз вправляються, реагуючи на вибрики певних польських діячів. Усе це, - в принципі, звиклі практики, коли нічим крити власну неспроможність чи надмірну амбітність, окрім як послуговуватися історією, виправдовуючи злу реальність. На мертвих кивати найлегше, - вони ж не можуть ні заперечити, ні ствердити найнесосвітенніші вигадки.

Але я не дивуюся дивному спокою і байдужості, з якими спільнота сприймає чергові нісенітниці вітчизняних політиків, які вже на низькому старті, хоча вибори – ген-ген аж наступного року. Не дивуюся, на жаль, тому, як холоднокровно ця спільнота ковтає чергові реляції про переможні реформи, про феєричне зростання зарплат та пенсій, про європейські перспективи і про загальнонародний епатаж від усіх цих успіхів.

Більшості політиків властиво перебільшувати/применшувати, тобто користати з «постправди». На цьому здобувають не тільки виборчі бонуси, але й внутрішній оргазм від власної значущості. Вони й справді можуть пишатися одним-єдиним успіхом, який є очевидним, однак про нього не кажуть уголос.

Ще 26 років тому в цій країні поголовна більшість сповідувала одну правду: сказану по радіо або ж надруковану в газетах. Мізерна меншість, - усілякі там секретарі чи інструктори райкомів, обкомів, не кажучи вже про ЦК, - чудово розуміла, що офіційної правди немає, що все це, м’яко кажучи, для колективного лоха. Бо який же іще в країні-колгоспі?

Відтак відчинилися шлюзи, інформаційне цунамі, спричинене телебаченням та інтернетом, накрило зворохоблений народ. І він, поміркувавши, що не знайде серед цього безладу жодної правди, вирішив не паритися над її пошуками взагалі. Просто рефлексує над власними проблемами, час од часу прокидаючись, мов песик Павлова, коли життя аж надто дошкульно ударить його у тім’ячко.

Так от, найважливішим здобутком усіх українських влад, як на мене, є відточене майже до ідеалу індивідуальне мистецтво обивателя бути лохом.

Колись Альбер Камю написав книгу про дивака, який усе довге життя (вічність, не менше) штовхає під гору велетенську брилу. Коли ж досягає вершини, камінь виходить у нього з-під контролю і бідака мусить чимдуж утікати від клятої долі, яка з гуркотом переслідує його до підніжжя. А далі, - все спочатку.

Так от, Камю вважає, що не варто шкодувати Сізіфа, ліпше зробити його щасливим. Мені видається, наші провідники упоралися з цим завданням на славу.

Що ж до Камю, - то його недаремно назвали філософом абсурду. Тоді, скажіть, як ми живемо?

Схожі новини