Право на силу

Гадаю, не слід робити поквапливих висновків про антисемітизм Львова чи українців назагал, як це випливає з фейсбучного поста Почесного консула Ізраїлю у західному регіоні Олега Вишнякова. Радше маємо справу з небезпечною недугою, яка щораз ширше охоплює спільноту країни, що провадить війну. Маємо прикрий діагноз – загал не лише толерує насильство як спосіб вирішення проблеми, а й часто вдається до нього на практиці.

Звісно, інцидент у книгарні в центрі Львова є неприйнятним. Звісно, ним скористається кремлівська пропагандистська машина, аби знову виставити українців «дикунами», «нацистами», одне слово, «бандерівцями». Однак, - і це також очевидно, - влада теж матиме зиск: мовляв, ось дивіться, - ворог не лише на порозі, він далеко від фронту діє через свою «п’яту колону». Тому не дивуйтеся, коли доведеться вдатися до крутих заходів…

Хлопчина у масці, якого хтось надоумив кинути шашку у зал з поважними людьми, навряд чи знає щось про Голокост, про Шоа, і взагалі, - про нацизм. Чомусь мені видається правдоподібнішою версія, що йому нашептали щось про «ворогів», «козлів, які заважають нам жити». А ще про те, що його вчинок залишиться безкарним. Ба більше! Що він має шанс стати «героєм» в очах здивованої його відчайдушністю публіки… І, погодьтеся, ті, хто переконував, мали на це резони.

Банальною виглядає фраза, що у цивілізованому суспільстві право (і монополію) на насильство має тільки держава. Громадяни доручають їй цю функцію, сподіваючись на справедливість і рівність усіх перед законом. Інша річ, коли держава застосовує це право вибірково, часто безпідставно і брутально, ще частіше – на догоду політичним інтересам тих, хто на верхівці.  Або ж заплющує очі на самоуправство своїх «опричників», коли вістря цього свавілля спрямоване проти тих, хто вадить меркантильним інтересам можновладців.  Ще гірше, коли держава сама подає приклади беззаконня і безкарності.

Радикалізація суспільних настроїв, підвищення «больового порога» у сприйнятті насильства грають на руку політикам, які сплять і бачать себе у ролі майбутніх «піночетів». Притомні українці, мабуть, шоковані присягою у центрі Києва так званих національних дружин з рамена «Національного корпусу». Парамілітарні угруповання, яких ніхто, крім їхніх провідників, не уповноважував на застосування сили, чомусь спричинили прозорі історичні алюзії, пов’язані з німецьким досвідом. Реакція влади була досить стриманою, яловою: пост міністра Авакова у Фейсбуці - і все…

А ось реакція у тому ж таки ФБ Катерини Бабкіної, відомої письменниці, драматурга та сценаристки: «Маленьке зізнання: я боюся національних дружин, християнських опор, родинних цінностей і оцього всього… Я зазвичай мовчу про такі речі, не торкаюся політики, не лізу в світоглядні суперечки. Але я багато читаю, і от це з усього, що знаю з книжок, аж так схоже на Німеччину тридцятих, що боюся проґавити встановлення комендантської години, мірила якості людей за кольором очей та шкіри і коли я за фактом статі перетворюся на берегиню, підтримку і опору, а не на самостійного члена соціуму».

Це зізнання мені більше імпонує. Бо воно – щире і людське. Воно – пересторога перед страшним сном, який, не дай Боже, може стати реальністю…