Старі трамвайні вагони: львів’яни кращого не варті?

Україні, як ніколи, потрібна преференційна політика для своєї промисловості. Машинобудування – базова галузь для економіки, бо задіює всі галузі та соціальні сфери. Машина – це метал, хімія, скло, електротехніка, наука, освіта. Одне слово, те, що стимулює розвиток всієї економіки.

Львів відроджує свою славу як місто машинобудівників. Нам подобається, коли кажуть, що Львів найбільш європейське місто України. Але стає не по собі, коли читаєш у ЗМІ про те, що Львів, як жебрак, шукає в європейських містах вживаний непотріб для оновлення транспортного парку.

Свіжа новина: цьогоріч ЛКП «Львівелектротранс» планує придбати 50 вживаних трамваїв Tatra 1980 року випуску.

Прагнення купити закордонний секонд-хенд, якому 30-40 років, пояснюється просто: стара техніка коштує дешевше, ніж нова вітчизняна. Але у майбутньому така економія неодмінно обернеться великими прикрощами – є такі поняття, як втома металу, зношування техніки. Крім того, використання трамвая, старшого за 15 років, потенційно небезпечне – у старих трамваях схильна до аварійності ходова частина. Старіють ізоляційні матеріали, що є причиною виникнення пожеж на електротранспорті: 2017 року трамваї горіли у Запоріжжі, Києві, Одесі, Конотопі, Вінниці, Дніпрі. У деяких випадках серйозно постраждали й люди. Горіли вагони й у Львові.

Місто уже мало досвід купівлі старих німецьких трамваїв. У 2007-2008 роках Львів купив два десятки вживаних трам­ваїв у німецькому Ерфурті. Історія завершилася… кримінальною справою за фактом привласнення посадовими особами бюджетних коштів в особливо великих розмірах. А що у підсумку отримала громада від цього придбання?

Отже, у 2007-2008 роках Львів купив 22 старі трамваї, у 2013-му – ще 5 вагонів. Тобто місто закупило 27 вживаних трамваїв. При цьому трампарк скоротився на 107 одиниць порівняно із 2006 роком. Сьогодні у місті лише 75 трамваїв (на лінію виходять 65), з яких нові лише 9 вагонів марки «Елект­рон».

Ніякого дива у цих цифрах нема – європейський трамвайний секонд-хенд у наших умовах утримання та експлуатації вкрай швидко доходить до непридатного стану. Багато проблем виникає (і виникатиме) з поточним обслуговуванням та ремонтами. Фірм-виробників вагонів і запасних частин до них вже не існує, відтак виготовляють їх непрофільні підприємства за цінами, що постійно зростають. Як наслідок, затрати на запчастини і утримання навіть відновленого старого трамвая за п’ять-сім років перевищать вартість нового. Купівля старої техніки має лише один позитив – ці вагони незабаром стануть донорами запчастин для ремонту один одного.

Коли у Європі переходять на нові трамвайні вагони, то будують нові трамвайні депо, пристосовані для експлуатації цих вагонів, а старі депо закривають та роблять там музеї. Старі трамвайні вагони утилізують або продають у країни третього світу, бо одночасна експлуа­тація кількох різних моделей трамвайних вагонів є економічно невигідною.

Ще одне проблема – обслуговування. Львівські трамвайні депо обладнані для технічного обслуговування трамвайних вагонів “Татра КТ-4”. Отож придбання вагонів інших моделей вимагатиме створення повноцінної бази для їх обслуговування. Все це потребуватиме значних коштів, і навряд чи витрати окупляться, зважаючи на залишковий термін експлуатації вживаної техніки.

У Львівській міській раді про це все не знають? Чи не хочуть знати?

Так, вживані трамваї з Німеччини чи Чехії зовні виглядають цілком пристойно. Бо працювали в ідеальних умовах утримання і експлуатації. Але ця техніка повністю відпрацювала свій ресурс, і за 30-40 років експлуатації (навіть якщо у чомусь модернізована) і морально, і фізично застаріла. За утилізацію старих трамваїв у Європі треба заплатити значні кошти, тому європейцям вигідніше навіть безкоштовно їх віддати, ніж утилізувати: саме так швейцарський Цюріх подарував Вінниці понад сто вживаних вагонів.

«Оновлення» за рахунок старої техніки не робить життя городян зручнішим, а транспортну інфраструктуру – комфортною. Недаремно львів’яни нерідко пропускають старі трамвайні вагони, щоб зі зручностями їхати у нових «Елект­ронах».

Є вислів: «Я недостатньо багатий, щоб купувати дешеві речі». В економіці також є поняття «марнотратство від бідності». Коли бракує коштів на придбання добротних речей, замість довговічних доводиться купувати дешеві. А потім докуповувати ще і ще, – на заміну тим, що виходять з ладу. Украї­на не така багата, як Європа, тому мусимо ретельно рахувати гроші.

Нам, як роботодавцям, важко зрозуміти логіку міської влади, яка віддає перевагу купівлі вживаного громадського транспорту за кордоном. У місті є своє виробництво трамваїв, і ці кошти можуть працювати на економіку міста – це десятки мільйонів гривень податків у його ж бюджет. Це і створення нових робочих місць (зрештою, в умовах тотальної трудової міграції треба берегти старі робочі кадри, які постійно дивляться у бік Польщі), і підготовка дефіцитних нині технічних кадрів – не тільки інженерів, а й робітників.

В Європі, попри проголошення трансцендентальних європейських ідеалів, влада завжди підпорядковує свої дії власним життєво важливим господарським інтересам своїх країн. І всіляко підтримує нові виробництва. Схиблена на раціоналізмі, економії та екології Європа швидко оновлює свій парк транспорту, позбуваючись старого мотлоху, який хтось купить. Наприклад, та ж Україна. Це називається просто – національний протекціонізм.

Нещодавно дізнався, що у попередніх обговореннях закупівель великих міських автобусів для Львова розглядають пропозицію закупівлі близько ста... білоруських автобусів. Бо дешевші за українські. Що тут скажеш? «Фольксваген» китайського виробництва теж дешевший за німецький, але ніхто не бачив на дорогах ФРН китайських автомобілів.

Називати купівлю старої вживаної техніки “розвитком транспортної інфраструктури” – це маніпулювати цифрами, за якими криються прикрі наслідки: програмування технічної та урбаністичної відсталості. На роки, якщо не на десятиліття.

Чому це турбує роботодавців, а не посадовців та депутатів, котрі не поспішають розвивати українську промисловість? Чому ведеться політика, немислима у будь-якій іншій європейській країні? Чому міські гроші, точніше, наші гроші, з наших податків, йтимуть за кордон, а не працюватимуть в Україні? Чому потенціал українських підприємств, які починають ставати на ноги, залишають незадіяним? Десяток сучасних красенів-трамваїв, що успішно експлуатуються у Львові та Києві, нові львівські автобуси – чи це не демонстрація потенціалу можливостей України? Які аргументи ще потрібні владі, щоб повернулася обличчям до свого виробника?

Може, досить стимулювати трудову міграцію за кордон? Може, влада нарешті обіпреться на власних роботодавців, промисловців, тих, хто наповнює державний бюджет? І, може, тоді Україна перестане бути останнім притулком європейського секонд-хенду.