Революція позаду. Але боротьбу за Гідність ніхто не відміняв

Сьогодні, 21 листопада, Україна відзначає День Гідності та Свободи, встановлений на ознаменування двох знакових для наших співвітчизників подій — Помаранчевої революції 2004 року та Революції гідності, що вибухнула чотири осені тому.


Щоразу, коли підходить ця дата, спостерігаємо потік офіційних реляцій — про вірність справі обох Майданів, про досягнуті здобутки (гріхом було би заперечувати їх відсутність), про підтримку нас на міжнародній арені. Звучить перерахунок розпочатих реформ, йде посилання на позитивні цифри. І водночас -  ллється виправдання, чому не вдалося домогтися більшого. Бачимо нові биття у груди, чуємо свіжі клятви-обіцянки. Рядові громадяни сприймають ці прожекти з великою долею скепсису. І мають на це підстави.

Упродовж чотирьох років після Революції гідності оновлена  правоохоронна система не зуміла зробити найперше з вкрай важливого: покарати тих, хто сіяв у країні зло. Якщо не всіх, то бодай половину, третину. Щоб люди увірували у Справедливість і знали, що за неї варто боротися. За словами голови Департаменту спецрозслідувань Генпрокуратури Сергія Горбатюка, із 380 осіб, яким повідомлено про підозру за злочини проти Євромайдану (екс-президент, екс-міністри, колишні голови обл­держадміністрацій та їхні заступники, прокурори, слідчі, судді, керівники силових органів, працівники спецпідрозділів), лише один відбуває покарання за ґратами. Ні, це — не високопосадовий чиновник, який давав накази на бійню, не беркутівець, який натискав на курок автомата, а... “тітушка”, що їх тисячами наймала колишня влада для придушення громадянського опору. Хіба такий результат не насмішка над пам’яттю полеглих героїв Небесної сотні?

На Банковій та у ГПУ часто нарікають на недосконале законодавство, на черствий Інтерпол, який, мовляв, не хоче затримувати оголошених у розшук, вбачаючи переслідування за політичною ознакою. На покровителів з країни-агресора, які взяли під своє крило нелюдів, чиї руки у крові. На суддів, які безпідставно відпускають обвинувачених з-під варти, а ті потім зникають. Але ж хіба не провладна коаліція голосами своїх депутатів могла підправити “недосконалі” закони, виписати правила, за якими у судовій владі працювали би принципові, а не скомпрометовані служителі Феміди, а у виконавчій владі — ефективні управлінці? За три останні роки парламентська більшість могла ухвалити прогресивне для всіх сфер законодавство, оновити ЦВК, дати дорогу Антикорупційному суду. Зробити багато чого іншого, що так пафосно було виголошено зі сцени у центрі Києва, але розчинилося у патоці слів. Не дійшли руки. А може, не було бажання? Чи не тому боротьбу за суспільне благо дехто з наших “євронадій” проміняв на особистий комфорт?      

Для учасників першого і другого Майданів так само важливо, щоб не залишилися порожнім звуком гасла про побудову міцного, з передовою економікою суспільства, де працю громадянина буде гідно оцінено. Чи можемо похвалитися цим досягненням? Навряд. Галопуючі ціни у крамницях,  масова еміграція за кордон робочої сили, транспортні, сміттєві та інші колапси у регіонах свідчать про відсутність чіткої статегії розвитку країни і охочих взятися за її втілення. Зате чи не щодня отримуємо повідомлення про захмарні зарплати і премії високопосадовців, їхні “царські” котеджі, сфальсифіковані електронні декларації, про безвідповідальних мажорів, чиї батьки здійснюють державну політику. Бачимо, на жаль, і спробу клерків з високих кабінетів прикрити “своїх”, відновити ручне управління, телефонне право та інші рудименти старої системи. Чи за це люди мерзли і вмирали на Майдані?

З особистих спостережень можу зробити висновок, що у багатьох чесних українців, які не можуть достукатися до правди, від інертності на верхах опустилися руки. Багато хто забув, що таке власна гідність — і погоджується на хабар, обман, мовчить, коли на його очах чинять злодіяння, принижують його самого та інших. На зміну дивовижній солідарності, яка вирізняла людей на майданах, приходить “нічого не бачив, не чув”. У багатьох випадках, де мають промовляти сумління, громадянська позиція, бере гору байдужість, сумнозвісна позиція “моя хата скраю”. Це найгірше, що можна було очікувати після стількох жертв.

Може, хоч сьогодні, коли по телевізору промайнуть кадри революційних майданів, ми нарешті струсимо зі себе пасивну дрімоту, яка не дає Україні швидко іти вперед. Продовжимо боротьбу за Гідність і Свободу, за які, співаючи гімн, щораз обіцяємо положити “душу й тіло”.