Залишив Котляревський нащадкам ралець...

Про мовні смаколики з «Енеїди» та інший скарб, яким не користуємося повною мірою.

У 1798 році “Енеїда” Івана Котляревського побачила світ — це було перше, неповне видання, яке автор згодом доповнив і переробив, над яким працював до кінця життя. А з часу виходу повного видання «Енеїди» (1842) виповнилося 175 років. «Енеїда» започаткувала становлення нової української літератури й залишається пам’яткою письменства, написаною розмовною українською мовою.

Часом окинеш оком застілля, де зголоднілі їдці завзято поглинають різноманітні страви, й приходять на думку рядки: “Тут з салом галушки лигали. Лемішку і куліш глитали...” А вголос вимовиш — й далеко не кожен пригадає, з якого літературного твору ці рядки. Натомість почнеш загальновідоме “Еней був парубок моторний...” або ж “зла Юнона, суча дочка...” — й тут усяк усміхнеться: “Енеїда” Котляревського, хто ж не зна!

Поема про пригоди троянського отамана Енея та його козацького війська, окрім усіх інших переваг, має ще одну чи не найважливішу — вона свідчить про багатство української мови, якою вона була два століття тому. Не гріх запозичити з неї дещо до сучасного вжитку.

Такий, скажімо, колоритний вислів: “гнати у три вирви”, або “заробити три вирви в шию”. Зрозуміло, що це значить, без пояснень: грубо проганяти кого-небудь, бути прогнаним. “В три вирви вигнали відтіль” — це у Івана Котляревського. А ось іще: “Ляща тобі у пику!” та чимало інших фразеологізмів фамільярно-експресивних. Чутливе вухо мав автор... Для сучасних українських реалій — дуже актуальні вислови.

А ще таке знайшла в “Енеїді”: “охляти, ніби в дощ щеня”. Так і бачиш цю картину:

“Убрання, постоли порвались,

Охляли, ніби в дощ щеня!

Кожухи, свити погубили

І з голоду в кулак трубили,

Така нам лучилась пеня”.

Автор зберігає для нащадків назви страв, ігор, танців, предметів побуту, одягу... Лемішка — що це таке і з чим її їдять? А це така каша із гречаного борошна. Вона упрівала в печі, а тоді її їли з солодким молоком або з кисляком, з олією чи з підсмаженою цибулею...

А ще “лемішка” — це так говорили про нерішучу, безхарактерну людину. Не чули? Мало це слово ще й таке значення. Як завагаєтесь перед якоюсь перешкодою, а знатимете, що мусите її подолати, скажіть собі: лемішко ти, лемішко... Посміхнетеся — та й ступите вперед. Слово допоможе.

А от які слова Котляревський знаходить для означення пройдисвіта:

“Ти знаєш, він який суціга,

Паливода і горлоріз...”

Пам’ятаю давній жарт про одного хлопця-розбишаку: “бурбон, медведь, монстр” — так ми цитували Чехова. А ні, щоб своє згадати: “суціга, паливода і горлоріз”! А усього й варто було, що уважнішим до свого бути, ще тоді цінувати своє.

Яке ж воно смачне слівце — “паливода”! Забули ми його, геть забули, як і чимало інших. Ще й тому “Енеїду” Котляревського варто перечитати (а кому й вперше прочитати), аби згадати лексику, фразеологію, приказки й прислів’я, що тільки й чекають нагоди реанімуватися. “По саме нільзя нахлистався” — ось що виходить, коли слова стають на свої місця. Жодного зайвого у вислові. Ні додати, ні забрати.

Читати нині Енеїду — це раз по разу зазирати у тлумачний словник.

“Взяла очіпок грезетовий

І кунтуш з усами люстровий,

Пішла к Зевесу на ралець”.

Ну, по-перше, ралець. Це ніщо інше, як подарунок, приношення. Слово має ще одне значення: бенкет. А грезет — шовкова або шерстяна тканина з дрібним візерунком того ж кольору, переважно сірого. Люстровий, люстриновий (від слова люстрин, люстрина) — це вовняна або напіввовняна тканина з глянцем.

А от ще:

“І кубками пили слив’янку,

Мед, пиво, брагу, сирівець,

Горілку просту і калганку,

Куривсь для духу яловець”.

Сирівець — що воно таке? А це напій, який готували із залитих кип’ятком і настояних житніх сухарів, іншими словами — хлібний квас. “Дідона рано ісхопилась, Пила з похмілля сирівець”. У книжці “Українські страви” за 1957 рік є такий рецепт (з розмахом!) приготування сирівцю: в барилі 50 літрами кип’ятку обварюють 7 кг житніх сухарів і настоюють протягом 8 год. Після цього чистий сирівець зливають в іншу посудину...

А скільки про нині забутих ігор нагадує нам Котляревський!

“Собі очиці зав’язала

І у панаса грати стала...

Тут всяку всячину іграли,

Хто як і в віщо захотів,

Тут инчі журавля скакали,

А хто од дудочки потів.

І в хрещика і в горю дуба,

Не раз доходило до чуба,

Як загулялися в джгута;

В хлюста, в пари, в візка іграли

І дамки по столу совали;

Чорт мав порожнього кута”.

Слівця “шпувати” зараз не почуєш. А в “Енеїді” воно є:

“Бо море дуже щось шпує...”

Одне з його значень — діяти, виявлятися з великою силою (про стихійні явища). У словнику Грінченка є такий приклад: “Зимою у нас добре буря шпує”. Чому б не сказати сьогодні до людини, що не на жарт заходилася із чимось, та хоча б розповідати щось із значним перебільшенням: “Та ти шпуєш!..” Звісно, можна так сказати. Куди краще, аніж “гониш!”. Мова воліє, аби до неї ставилися як до живої, бо вона живою і є.

Але не всі зміни до кращого відбуваються в одночасся. Цитую “Енеїду”:

“Не так то діється все хутко,

Як швидко кажуть нам казок”.

А хто своє забуває, той змушений тягнути запозичення з інших мов. Воно й наче непогано, але ми й у своїй ще далеко не всі запаси пустили у вжиток.