Як я Сихів полюбила

Тридцять років тому на Сихові майже не було дерев.


Окрім поодиноких  щасливчиків, що їх обминули бульдозери з будівельними кранами. Колишнє приміське село Сихів зникало під наступом багатоповерхівок, залишаючи клаптики старого Сихова, вздовж вулиці Зеленої, довкола старого цвинтаря, дерев’яної церковці біля залізничної колії та малочисленних приватних будиночків, які вціліли поміж висотних будинків. Моя перукарка показувала свій паспорт. Все життя живе на одному місці, у батьківській хаті. Тепер це Львів, а місце народження записано як село Сихів...

З вікна моєї кухні колись було видно, як встає сонце. Я писала його олійними фарбами з підвіконня, щоразу виходив новий варіант. Згодом цей краєвид затулив дев’ятиповерховий будинок. Він виріс на тому місці, де мешканці вже встигли облаштувати городи…

Поміж сихівських знайомих у мене з’явилася пані Ніна, пенсіонерка. Вона багато років стояла у черзі на квартиру, й коли отримала “двушку”, почувалася щасливою. Перед тим жила у центрі Львова на вулиці Куліша (тодішня Ботвіна) у маленькій кімнатці разом із сином. “Як мені Сихів подобається! - раділа. - Тут зовсім інше повітря!”. І йшла гуляти у сихівський ліс за кілька хвилин від дому.

Я довший час вважала, що Сихів — тимчасове пристанище у моєму житті, не могла до нього звикнути. Жартома говорила, повторюючи новотвір свого діда — Психів (йому так вчувалося). Однак, узявши кредит і продавши першу сихівську квартиру, наступну ми чомусь придбали теж у цьому мікрорайоні. Ставлення до Сихова почало змінюватися, коли я заходилася докладати зусиль, щоб він став кращим. Хоча б на маленькій ділянці. Вже й не згадати, скільки було спроб посадити кущі та дерева біля будинку. Земля довкола була напхана арматурою, битою цеглою, лопата раз у раз із дзенькотом вдарялася у щось непоступливе. Більшість саджанців гинули, особливо вередливі хвойні.

А однієї весни прийнялися геть усі. Ми їх привезли з лісу. Того дня я познайомилась зі своїм майбутнім зятем. Хлопець, що проводжав мою доньку, узявся мені допомагати — приніс кілька відер води... Усі кущики вижили, вчепившись у землю. А згодом з’ясувалося, це не кущі, а дерева. Нині вони сягають четвертого поверху.

Поки не почнеш власноруч облаштовувати територію, не полюбиш її... Наступної весни чи осені вздовж нашої вулиці вже міські служби насадили дерев. Стара груша, сихівська ветеранка, вже не видавалася моїм дітям та й мені величезним деревом. Вона наче зменшилась порівняно з тими деревами, що швидко її наздогнали. Сихів не одразу, але став зеленим.

Ще трошки — і швидкісний трамвай добігатиме до кінцевої зупинки на «Санта-Барбарі» (народна назва цієї “точки” на міській мапі з часів серіалу “Санта-Барбара”). Кожен, хто виходитиме тут з вагона, бачитиме чисте поле - воно починається за трамвайною колією. У ці місця я не раз водила дітей, кажучи їм: “Покажу вам, де місто закінчується”. Ми проходили наскрізну браму довжелезного висотного будинку — й завмирали, бо перед очима відкривався безмежний простір. Ось місто, а ось — вже ні.

Нещодавно кажу пані Ніні (їй незабаром 88 років): “Ви мали рацію тоді, коли казали, що на Сихові особливе повітря. Я це теж нарешті зауважила. У середмісті — одне, у нашому спальному районі — інше”. Моє ставлення до Сихова змінилося: ми з ним жили-жили й нарешті прижилися. Письменниця Галина Пагутяк (на сусідній вулиці живе) напівжартома каже, що Сихів — це львівський Монмартр. Почали ми згадувати, хто тут із письменників, художників, музикантів, журналістів живе...  Багато... Осередок творчих людей.

Щоранку й щовечора гуляю зі собакою, і завдяки цьому помічаю все: перше листя на кущиках, жовті розсипи підбілу звичайного, чорно-біло-сині барви сорочачого пір’я, коли птахи, втративши обережність, завзято сваряться між собою... І те, яке тут чисте повітря, як тут легко дихається.