Бузок, бордюри, геопатогенна зона

Коли їду у Львові Хуторівкою, завжди з вікна шукаю поглядом “наш” бузок.

Той, що посадили кілька років тому разом із дітьми-читачами двох бібліотек та бібліотекарками. Ми в такий спосіб боролися з геопатогенною зоною на цьому відтинку вулиці (один фахівець запевняв, що тут “недобра” ділянка, але все, мовляв, можна виправити). На протилежному від тюрми боці дороги неподалік дерев висадили ряд бузкових корчів - з вірою у те, що квітучі кущики невдовзі змінять вигляд і загальну атмосферу хоча б цієї маленької ділянки в місті. Ніхто з нас, до речі, поблизу не живе. Не для себе старалися.

Кілька весен бузок сидів тихо. Здавалося, він не надається до цвітіння. Але й не вмирав, сяк-так тримався. А тоді нарешті кущики пішли у ріст. На деяких гілках ще тріпотіли збляклі, витріпані вітром та дощами стрічки, на яких було вже не прочитати назв, колись написаних дітьми: “Щасливий”, “Книжковий”, “Для закоханих”...

А минулої весни — яка це була радість! — бузок нарешті розквітнув, і то різними кольорами — темно-фіолетовим, ясно-блакитним, білим... Геопатогенна зона відчула переможний наступ краси — нам, садівникам, принаймні так видалося.

І от днями їду Хуторівкою і бачу вздовж дороги глибоку смугу зрізаної землі. Щось там робитимуть, якісь комунікації прокладатимуть. Та наших бузкових кущів вже не бачу. Невже зняли разом з дерном?..

Але в житті — як у житті: ось розчарування й сум, а ось і радість. Асфальтовий хідник біля нашого багатоповерхового будинку, скільки там живу, ніколи не ремонтували. Як поклали тротуар ще в минулому столітті, так він дотепер й тримався — клаптями, з ямами упереміж. Ноги можна було поламати. А тут прийшли дядьки у робочій уніформі й нумо ломиками витягати бордюри. Перша думка була: куди вже ті бордюри забираєте? Чомусь нічого доброго це не віщувало. А тоді бачу: підвозять шутер і пісок, вивантажують палети зі стосами дорожньої плитки. Та невже?..

Поверталася з роботи - старого покриття вже не було, зняли. Встановили натомість нові бордюри, почали викладати плитку. Не так мене та плитка здивувала, як бордюри зі спеціальними виїмками біля кожного під’їзду. Тепер тут вільно, без перешкод, заїжджатимуть-виїжджатимуть дитячі візочки та візки людей з особливими потребами. Нарешті облаштовуємо нашу спільну територію з думкою про всіх, зокрема й про слабших, а не про якогось середньостатистичного жителя.

А що бузок на Хуторівці? Стою біля вікна маршрутки, прикипіла поглядом до узбіччя. Є! Роздивилася. Є наш бузок. Залишили молоденькі кущики, навмисно чи випадково пустивши рівчак трохи нижче “бузкової лінії”. І стало тепло на душі. Відступає геопатогенна зона, помалу, але відступає.