В іспанському госпіталі лікарі прибиральниць називають колегами

Уже кілька років я живу в Іспанії. Маю офіційну роботу. Працюю прибиральницею в одному з госпіталів, що на півночі Іспанії. І нехай собі ніхто не думає, що на такі “посади” беруть винятково заробітчанок-іноземок. 

Серед іспанців середнього віку, вихідців з простого народу, мало хто здобув вищу освіту. Тому прибиральницями, будівельниками працюють багато іспанців, а робота  barendero, прибиральника вулиць, взагалі вважається дуже доброю і недоступною для іноземців роботою. 

Українки тільки після кількох років роботи доглядальницями за літніми людьми почали правдами та неправдами влаш­товуватись прибиральницями під’їздів. Робота прибиральниці цінується серед емігранток набагато більше, ніж, скажімо,  робота interna, тобто доглядальниці за літніми людьми. А робота  в госпіталі - це вже  вищий пілотаж. 

У цій країні, окрім нас, ніхто не розуміє значення слова “блат”, його тут не існує. Є слово enchufe, що перекладається  як “розетка”. Це означає, що щось дефіцитне, як-от роботу, можна отримати по знайомству. Це звучить por enchufe,  тобто «через розетку». Щоб отримати постійну роботу в госпіталі, багатьом іспанкам доводиться понад десять років бути тимчасовою робітницею, добре себе зарекомендувати, а лише потім, через десять років, керівництво госпіталю може укласти контракт, і людина стає постійним працівником. Мені пощастило мати знайомих, за сприяння яких зі мною підписали контракт одразу. 

 Я почала працювати в госпіталі кілька місяців тому. Цей госпіталь відкрили два роки тому. Спеціалісти тут висококваліфіковані, тож не дивно, що на лікування приїжджають  навіть з інших провінцій. 

Я працюю у відділенні травматології. Тут лежать іноді дуже важкі люди, часто після аварій.  До пацієнтів персонал ставиться доброзичливо, ввічливо... До хворих звертаються не лише по імені, застосовують і пестливі слова: сонце, небо, дорогий... 

Одного разу я прийшла на роботу, і мені мої колеги (саме так медичний персонал називає не лише одне одного, а й   прибиральниць) сказали, що привезли нового пацієнта — українця.  Чоловік погано володів іспанською. Мене попросили поговорити з ним і розповісти, у чому полягає лікування. У цій країні нема поділу на національності. І лікарі, і медсестри співчували панові Михайлу, що він тут сам, без родини. 

Як з’ясувалося, Михайло приїхав в Астурію з Аліканте на кілька днів у відпустку, і впав невдало з велосипеда. Коли чоловіка привезли у госпіталь і з’ясувалося, що у місті у нього немає знайомих, одна лікарка мала знайому румунку, через яку знайшли сім’ю українців, які почали провідувати чоловіка. А ще до Михайла  щодня на чотири години  приходив соціальний працівник. 

 Я давно живу в Іспанії, але усе ще не звикла до того, що у європейському світі найбільша цінність - людина  і турбота про її здоров’я. Знаю, що українські лікарі багато роблять для наших воїнів, для своїх пацієнтів. Мені теж довелось зустріти багато сердечних, розумних лікарів в Україні. Однак серед моїх українських лікарів були і такі, що вимагали хабара, і такі, що недбало ставились до моїх новонароджених дітей, і просто погані професіонали...

Було би несправедливо казати, що в Іспанії життя бездоганне. Тут також дехто уникає сплати податків, ховають вкрадені гроші в офшорах, але життя і здоров’я людини у цій країні понад усе.