Передплата 2024 «Добре здоров’я»

«Найбільше ватників я зустріла... у Львові»

Про те, як живеться «внутрішньо переселеним особам»

 

Від початку подій на Донбасі журналістка та громадська діячка Наталка Казьоннова (на фото) вела “Щоденник війни”, день за днем оприлюднюючи у соціальних мережах свої спостереження та думки. Починався “Щоденник” (в одному з перших постів) так: “Нас, донбасских бандеровцев, с каждым днем становится все больше”. А закінчувався (у липні минулого року, коли Наталія з батьками та бабусею змушені були покинути Донецьк) таким епізодом: «Приезжаем на блокпост. Я несу от машины полный пакет и вкладываю в руки парня, попросившего Winstone, две пачки сигарет. Он опускает их в общую «посылку»: «Мы честно всем делимся!» - «И с теми, кто там, — киваю головой туда, где артиллерия и танки, — тоже поделитесь?» - «Обязательно!»

Говорим о наболевшем. Рассказываем, что мы дончане, и почему пришлось уехать. Я плачу, сглатывая слезы. Ребята улыбаются подбадривающе.

«Я служил с ребятами из Донецка, - говорит парень, - они патриоты Украины. Здесь далеко не все сепаратисты». Мы просим защитников побыстрее освободить нас и прощаемся. Я даю себе слово, что там, куда держу путь, включусь в общую работу — они, эти ребята, оплот Украины, не должны испытывать нужды в самом необходимом...»

Ми сидимо з Наталкою у кав’ярні і говоримо про те, чим був наповнений рік з життя “переселенки”. У Наталки чудова українська мова, вона відчуває себе потрібною, має кілька робіт, береться за те, де може бути корисною з досвідом журналіста. Співпрацює з громадськими організаціями, створеними для соціальної реабілітації та працевлаштування переселенців з Криму та південно-східних регіонів країни.

- Нас називають “переселенцями” або “внутрішньо переміщеними особами”,  - каже Наталя. - Ми ж уточнюємо: “вимушено переміщеними”. У нас не було власного бажання залишати свій рідний дім. Серед тих понад півтора мільйона людей, що виїхали з окупованих районів України, ніхто не зробив цього добровільно. Незалежно від поглядів та уподобань, для усіх це був вимушений крок.

Наталка з батьками та бабусею залишили квартиру у затишному районі Донецька, тепер ця частина міста оточена не просто позиціями бойовиків, а їхніми базами. Рідні Наталі вже рік живуть у Кіровограді, Наталка мандрує. Півроку прожила у Львові, чимало часу проводить у відрядженнях містами України. У Донецьку вона працювала в інтернет-виданні, потім керівником прес-служби промислової корпорації. У серпні 2013 року звідти пішла, бо не могла більше терпіти “покращення”. Почала працювати як фрілансер.

- Зараз у мене кілька напрямків роботи, - ділиться Наталя.-  Співпрацюю з донецькими громадськими організаціями, одна з них спеціалізується на проблематиці вимушених переселенців. Беру участь у проектах Донецького інституту інформації (інтернет-видання «Новини Донбасу», «Громадське ТБ Донбасу») як аналітик. Ціна, яку я заплатила за зміни у житті, є високою, але почуваюся щасливішою, бо маю нарешті внутрішній спокій і свободу. Чимало переселенців натомість не знайшли себе у нових обставинах. Було вже кілька хвиль повернень, теж вимушених, бо багатьом нема де й за що жити. Чиновники відверто говорять: буде державна програма — буде й конкретна допомога, наразі давайте собі раду самі.

Наталка розповідає про так звану “хворобу переселенця”:  

-  Дезорієнтація могла охопити ні з того ні з сього. Неможливість сконцентруватися на тому, що робиш. Я сідала у трамвай і проїжджала свою зупинку. Я зібрана людина, а тут часом робила не притаманні мені вчинки. Десь через півроку після того, як ми виїхали з Донецька, почалася справжня депресія, організм дав збій. Лікуватися довелося кілька місяців. Коли минув рік життя без Донецька, я одужала. Донецьк помер в мені, я за ним відстраждала рік, відносила в душі траур — і все. Прийняла обставини, визнала зміни у своєму житті.

Щодо майбутнього України, то тут немає сумніву: “Саме Україна буде тією країною, яка зламає російську імперію. Схід України матиме свою історію — це не буде  Абхазія, не буде Придністров’я. Два-три роки, і все там облаштується по-новому”.  

На екрані планшета Наталки - фотографія. Донецьк сьогодні. Тролейбусна зупинка у центрі міста. На недосяжній для перехожого висоті — жовто-блакитний прапор, вивішаний партизанами.

-  Він різний, Донецьк, - каже Наталя. - Там теж є патріоти. Багато хто не може звідти виїхати. Моя хрещена мама доглядає стару вчительку англійської мови, самотню бабусю, яка вижила з розуму. Як її залишиш? На кого? Хрещена допомагає не лише їй, а й кільком іншим безпомічним людям, які вже не зрушаться з місця. Дехто не виїжджає, бо сусіди залишили ключі, попросили дивитися за своїми котами-собаками... Думали ж, ненадовго... Найкращі і найгірші людські риси виявляють себе нині в окупованому Донецьку. Не усі там “ватники”.  

- Зараз багато їжджу Україною, - змінює Наталка тему, - але найбільше “ватників” за останні місяці я зустріла... у Львові.

Розповідає про випадок у центрі міста в чебуречній, що її відкрили кримські татари.

- Стоїмо, розмовляємо з господарем. Російською. Заходить хлопець. «О, наконец-то слышу нормальный язык, а не этот укрАинский. Я из Запорожья!». А я, кажу, з Донецька, і що вас дивує? Яку мову ви хотіли почути у Львові? “Так! - ставить він крапку. - Дайте мне пива, я пошел!”. А от ще випадок був. Прийшла я на манікюр, чекала на майстриню. Пані з сусіднього офісу, продавець косметики, люб’язно запросила до себе, почала розмову по-українськи, але, почувши, що я з Донецька, перейшла на російську. І почалося... Повний набір штампів: це Америка воює з Росією і таке інше... І нумо жалітися, як російськомовним нелегко у Львові, як їх притісняють. Це вам, мовляв, не Донецьк. А я до неї: “Так в чем проблема? Вот вам ключи от моей донецкой квартиры, давайте меняться”. Та здивовано: “А почему я должна ехать из Львова?” - “Ну как? Вам же нравится русский мир?!”.. Такі люди готові обурюватися рівно до того моменту, коли виникає реальна можливість опинитися на території, де намагається облаштуватися “русский мир”.

Наталка вважає, що коли усе це закінчиться, Донбас стане найпатріотичнішим регіоном України.

- На Донбасі за Україну почали вбивати у березні минулого року. Люди гинули у Донецьку, у Горлівці, Краматорську, Маріуполі... Але щоб зрозуміти, як це все відбувалося насправді, треба було перебувати всередині ситуації. Йти з палицями проти автоматів?.. На протилежному боці була місцева влада й менти. Пам’ятаю кінець березня - «Русская весна» вже вмирала, її прихильників збиралося помітингувати щораз менше. Якби не прийшли з-за «поребрика», воно б усе видихлося. Бачила тих, хто приходив на антиукраїнські мітинги. Вони виглядали по-іншому, це були не донеччани. Молодики вештались містом по кілька людей у групах, фотографували і знімали на відео у місті те, що корінний донеччанин не фотографує... Це були  чужинці...

- Донбас обов’язково повернеться, - каже Наталка, прощаючись. 

Зі «Щоденника війни» Наталії Казьоннової:

«Украина - страна, которая творит историю. Наша победа станет прецедентом. Мщением за искусанные Россией Молдову, Грузию, Кавказ. За искалеченные и перепаханные судьбы сотен тысяч людей. Мы завоюем право на жизнь для себя и для них. У нас все будет хорошо!»

Схожі новини