Шлагбаум для книжок про «сверхчеловека» та зруйнований Дніпропетровськ

«Спровоцировав массовые беспорядки, «оранжевые» нацисты развязывают на Украине гражданскую войну.

При помощи «миротворческого контингента» НАТО, под прикрытием американской авиации и бронетехники западноукраинские каратели с трезубцем на погонах начинают истреблять русскоязычное население, стирая с лица земли целые города. Гибнет в огне Полтава, разрушен до основания Днепропетровск. Все Левобережье, Крым и Новороссия поднимаются против оккупантов. Россия помогает бойцам Сопротивления новейшим вооружением, добровольцами и военными советниками... Они сломают проклятый бандеровский трезубец! Они покажут натовским «ястребам» кузькину мать! Поле битвы — Украина! Это есть наш последний и решительный бой!»

Це анотація до однієї з книжок, виданих у Росії ще 2009 року. Не знала про неї дотепер нічого. А цими днями вона потрапила до списку заборонених в Україні видань, і саме цим своїм влученням у “чорний список” викликала зацікавлення. При перегляді списку з приводу більшості авторів виникло запитання: “А хто це?..”. 

38 книжок проросійських авторів заборонила до ввезення в Україну Державна фіскальна служба на прохання Держкомтелерадіо. Новина викликала жваву реакцію культурної громадськості. Хтось гаряче підтримує, пропонуючи ще більш жорстку реакцію на пропагандистську макулатуру з-за кордону, хтось не бачить у цих діях особливого сенсу. 

 Той, хто не чув ані про автора, ані про його творіння, тепер може зайти в Інтернет, щоб поцікавитися, що там і до чого, у цій чи тій книженції. Достатньо набрати у пошуковій системі відповідну назву — і вийдеш на перли про “последний и решительный бой». 

Поки я не спробувала зазирнути, про що саме і як пишуть автори, внесені у список, я притримувалася думки, що заборона — справа малоефективна. З низьким коефіцієнтом корисної дії. Особливо в епоху Інтернету. А прочитавши деякі уривки, змінила думку. Бо відчула огиду. У себе вдома, у своїй країні, приймати книжки, що зневажливо й зверхньо оцінюють усе українське та закликають до збройної агресії? Це як терпіти у хаті непроханого нахабу, що відверто принижує тебе і твою родину. 

А ще й подруга докинула: та скільки там людей мають Інтернет! А йдеться ж перш за все про паперові книжки. Уяви, каже, що ти бачиш на книжковій розкладці видання із назвами: “Сверхчеловек говорит по-русски” та “Независимая Украина: крах проекта”. Я спробувала уявити — і мені це не вдалося. Я й продавця такої макулатури уявити не можу. Надто тепер, у час воєнного протистоянння з агресором. Гнали б цього торговця з його товаром, ще й копняками. 

Едуард Лімонов у своїй книжці “Киев капут” (вона є у забороненому списку) розмірковує: “Так как своё счастливое детство и хулиганскую раннюю юность я провёл на Левобережной Украине, в Харькове, работал на харьковских заводах (отличное было время!), то мне, конечно, подавай союз Украины с Россией, а ещё лучше — вхождение восточных областей (Харьковской, Днепропетровской, Донецкой и других) и Крыма в Россию. (...) 

Знаю я с младых ногтей и то, что Украина не цельная и вполне может легко развалиться надвое (если не натрое, так как Польша с Запада зубы точит), как Чехословакия развалилась на Чехию и Словакию.

(Про Польшу: для них Львов — польский город!)

Россия должна смотреть в оба на то, что там происходит, и не зевать в случае, если появится возможность, получить эти девять областей и Крым”.

Це одні з перших абзаців книжки Лімонова. Стилістика великодержавного хама у жанрі шовіністичної маячні. Ще й з відвертими закликами до агресії. Такі книжки не те що у нас, вони й у Росії мали б бути під забороною. “Бумага все стерпит”, відповідно до російської приказки, а нам — не варто. Дотерпілися до краю.