Передплата 2024 «Неймовірні історії життя»

Василь Кухта озирнувся на своє життя

Попри те, що його нова книга називається «Іти й не озиратися»

 

Подорожуючи (судячи з тексту) Україною, Європою та Америкою, відомий український письменник Василь Кухта залишається жити на рідному Закарпатті і вважає себе «гордим закарпатським гуцулом». Наше життя виглядало б інакше, якби кожен українець був таким патріотом і свого краю, і своєї Вітчизни, як Василь Кухта. Тому й хочу, щоб читач знав про його нову книжку.

Книжка називається «Іти й не озиратися». Особисто я не схильний «не озиратися» — це кожній людині потрібно робити бодай час від часу. Зрештою, і сам Василь у своїй книжці «озирається» і на своє студентське життя, і на перші кроки у журналістиці та поезії. Інша річ, що треба «йти і не повертатись» — саме до такого висновку спонукають його роздуми. Та Василь так назвав свою книжку, і, як кажуть у Львові, «нема на то ради».

Це унікальне видання. Тут несподіване, однак органічне поєднання публіцистики й поезії. При цьому обсяг такої глибокої книжки — лише 80 сторінок.

Автор робить опис своїх подорожей у просторі й часі. Однак Василь Кухта ще й поет (у цьому ж році вийшла його поетична збірка Deus ex machina — «Бог із машини»), і це наклало відбиток на його публіцистичні нариси.

Цією ж обставиною пояснюється таке органічне поєднання поезії з публіцистикою.

Отже, це — п’ять нарисів, два есе (разом сім) та сім віршів. Щоправда, «Іти й не озиратися, або Дещо про себе» — це п’ять зарисовок. У першому нарисі «Центральноєвропейські аборигени» йдеться і про те, що «тяга до мандрів, непоборне бажання вільно пересікати кордони — станова вісь центральноєвропейського менталітету». «Мої пращури Європою пересувалися пішки, на возі, на дарабі, в омнібусі, потягом, — залежно від відстаней, країн, мети. Коли це заборонялося робити вільно, таємно перепливали Тису... З дитинства пам’ятаю, як мої сусіди і близькі родичі залюбки «ходили» у близькі і далекі закордонні креси». Трохи далі — розповідь про те, як автор на запрошення «прий­маючої сторони» їздив під Прагу читати лекцію. Дорогою дізнається, що цигаркова контрабанда автобусами — «суто з «жіночим обличчям». А чоловіки перевозять незадекларовані тютюнові вироби власними або ж орендованими авто…». Автор описує свої зустрічі з вуличними бандюками з Росії, які полюють на українських заробітчан, та з російськомовними повіями у шкіряних шортах...

Як і будь-якому талановитому журналістові, Василеві Кухті властиві спостережливість та вміння робити висновки. Згадати б ту сцену з піджаком (заокеанські гості, побачивши автора у джинсовому костюмі, назвали його «представником джинсового покоління», тому опісля дружина купила йому піджак). Одягнувши його на нараду в облдерж­адміністрації, автор побачив, що подібні мають лише «справжні люди»: губернатор, його заступники, начальник обласної ДАІ і ще якийсь заїжджий чиновник з Києва». Або таке: «споконвік у горах юнаків (чоловіків) шанували за вроджену і набуту мужність (заборонялося зодягати намисто, бо втопляться), дівчат — за непідробну цноту (якщо кот­рась приміряє капелюха, то народить байстрюча). Можна по-різному сприймати ці (для когось смішні) табу, але, покопавшись у собі, зрозумів, що всі родові карпатські забобони, незважаючи на плин часу і зміну епох, тяжіють і наді мною. Принаймні я теж бриджуся вусатих feminem-носіїв «украінской» (з наголосом на другому складі) культури…» .

Подібні фрази змушують думати і читача. Я і в собі «покопавшись», погоджуюся з Василем. Особливо після такої його фрази: «Мій прадід Микола Шорбан (ти, читачу, знаєш усіх своїх прадідів? — І. Л.), потомствений плотогон, окрім рідної, володів дев’ятьма мовами: румунською, угорською, словацькою, чеською, німецькою, сербською, єврейською (без її знання неможливо було займатися деревним промислом), італійською (вивчив на «таліянському» фронті під час Першої світової), російською (вісім літ провів у російському полоні). Мій дід Іван Кушнір, майстер дорожньої служби за чехословацької опінії, вільно бесідував шістьма мовами. Мій батько, Василь Кухта, неповнолітній «мункосазодівець»-трудармієць у період Другої світової війни і машиніст залізниці, лісоруб у радянську добу, звузив власний лінгвістичний ареал до трьох мов. Я ж, професійний журналіст, письменник, вибираючись у закордоння, на запитання відомої анкети патетично відповідав (відповідаю): англійською — зі словником…».

У книзі виділяються — аналітичністю, важливою проблематикою — два есе. У першому («Вулиця Комендатури, або Вузлик на пам’ять») йдеться про вузеньку, мощену щербатим бруком ужгородську вуличку, з приходом радянських військ названу вулицею Комендатури, тепер перейменовану на честь О. Духновича. Власне не про вулицю, а про людей, які спричинилися до її найменування. І про одного з колишніх військових комендантів Ужгорода, який зберіг честь і приязне ставлення до народу, серед якого залишився жити, і про головного квартирмейстера сержанта Павлова, який давав радянським офіцерам дозволи на проживання у покинутих квартирах, і про сучасних членів товариства інвалідів війни, які вимагали, щоб редакція часопису «Карпатський край» звільнила під їхній офіс цілий поверх. Та найважливіші герої цього есе — «сотні росіян, представників інших національностей», які «свято шанують нашу мову і звичаї, тож по праву вважають Закарпаття своєю другою Батьківщиною… Це вони разом з нами не дадуть перетворити вулицю Духновича у сатанинське пристанище Комендатури» .

Друге есе — «Коломийка для індіанської сопілки», на перший погляд, про українського емігранта у США, який, не знаючи нотної грамоти, грає на багатьох інструментах і заграв навіть якось коломийку на індіанській сопілці, чим викликав подив і захоплення у вождя племені навахо, оскільки самі індіанці вже не вміли грати на цьому інструменті. Або ж про те, хто і коли вперше змайстрував гуцульську сопілку, чи про те, коли вперше гуцули з’явилися в Карпатах. Насправді, воно про схожість між індіанською та гуцульською сопілками, про те, що людство — одне ціле і маємо гордитися не лише тим, що ми, гуцули, — україн­ці, а й те, що всі мешканці планети — одне ціле.

 

Схожі новини