Гривня до гривні, Коломойському — мільйони

Коли говорять про безкорисливий патріотизм махрового олігарха Коломойського, сіпати починає.

Такого патріота справді пошукати треба. Пан Коломойський просто обожнює Тараса Шевченка, Лесю Українку, Григорія Сковороду. Тільки не вроздріб, а пачками — на купюрах. І чим солідніший стос Українок і Сковорід, тим палкіший патріотизм Коломойського.

Так хочеться йому щось для неньки-України зробити. То стіну на кордоні для захисту від клятих москалів вимурувати (у складчину з Держбюд­жетом), то армію «укрнафтівським» пальним під зав’язку заправити, то захмарно дорогі бронежилети і каски для Нацгвардії «за дякую» проплатити... Зробив добро, а воно йому — бац, і сторицею повертається: тендерами, кадровими бонусами, щедрим рефінансуванням для «ПриватБанку» від НБУ (у січні 2,4 мільярда гривень підкинули, у березні — ще 1,2 мільярда).

Тільки не подумайте грішним ділом, що успіх і великі гроші розбестили добродія Коломойського. Ні, він кожною гривенькою дорожить так, наче останньою. Не вірите? А ви зайдіть у будь-яке відділення «ПриватБанку» — прозрієте. Я вже через дві хвилини після того, як переступила поріг, згадувала пана Коломойського як великого гуру, який вміє перетворювати ваші гривеньки на свої мільйони. Такими словами поминала, що хай Бог милує.

Щоб і вам їх повторювати не довелося, обминайте «приватбанківські» термінали самообслуговування десятою дорогою. А припече, то — до каси йдіть: не лише нерви, а й гроші зекономите.

На мені пан Коломойський вже дві гривні заробив. Сума смішна, але річ не у ній, а у тому, що ці гроші у вас не беруть — їх відбирають. Такий собі «чесний лохотрон», попавшись на який, почуваєшся так, наче «патріот» Коломойський плюнув тобі в обличчя, розтер і гигикає від задоволення. Такою «патріотично обпльованою» почувалася, вийшовши з відділення «ПриватБанку», в яке забігла гроші на картку переказати. Підійшла до терміналу, набрала потрібні дані, вказала суму поповнення з урахуванням комісійних. Піднесла до купюроприймача 100-гривеник — проковтнув. До повної суми залишилося ще гривню додати. Я купюру — у термінал, а вона — назад. Ще раз — та сама історія. Дай, думаю, п’ятірку спробую (може, гривеник пом’ятий, тому і не приймає). Та яке — і п’ять гривень автомату не подобаються. Іду до працівниці банку з’ясовувати, чим же мої гроші такі несимпатичні. Дівчина мені і каже: «Термінал приймає лише купюри від 10 гривень». «А де ж попередження? — питаю. — Ні на дисплеї терміналу не висвічується, ні таблички з написом ніде не бачу». У відповідь — культурна робоча усмішка.

Таблички пані захотіла? А навіщо її ставити, якщо без неї банкові — заробіток? Щоб переказати на картку одну гривню (ту, що через термінал не вдалося доплюсувати), довелося вистояти чергу до каси і віддати ще дві гривні комісії зверху. Переказ, який мав обійтися мені у дві гривні, обійшовся у чотири. А скільки таких «непоінформованих» клієнтів за робочий день на терміналівський гачок потрапляють? І кожен по дві зайві гривні віддає. За місяць по всій Україні «добродію» Коломойському на нові запонки назбирається. Патріотичні — з золотим тризубом. Ще й на серію рекламних білбордів вистачить з рекламою «патріотичних» кредиток від «ПриватБанку» «Для тих, хто любить Україну»...

З пана Коломойського такий патріот, як з героїв «бородатого» анекдота про партизанів-євреїв. Під час війни за наказом Сталіна створили у волинських лісах єврейський партизанський загін. Через кілька місяців приїздить комісія — перевірити, як хлопці партизанять. А у тих робота кипить: шиють одяг, чоботи на продаж. Воювати не хочуть. Кажуть, вигоди їм — ніякої. Вирішили партизанів заохотити. За кожного вбитого німця пообіцяли по п’ять рублів платити. Через місяць комісія знову приїздить. Дивляться: партизани штабелями мертвих німців складають. У Сталіна — очі на лоба. «Знаєте, — каже, — сума надто велика виходить. Це ж половина військового бюджету країни! Давайте так: за кожного німця не по п’ять рублів, а по три». А партизани йому: «Ні, так не піде. Самі у білорусів по чотири купуємо».