За Соборність – зі зброєю у руках

У грудні 2011-го Янукович переніс День свободи з украй неприємної для себе дати, 22 листопада (початок Помаранчевої революції), на 22 січня, проголосивши “День Свободи і Соборності України”. Фактично, одним указом Янукович нівелював обидва дуже важливих для українців свята... Але 13 листопада 2014-го президент Петро Порошенко відновив і День Свободи, і День Соборності. Це свято відзначаємо 22 січня — “у день проголошення 1919 року Акта злуки Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки”.

Злука відбулася 96 років тому на Софійській площі Києва. Представник ЗУНР Лонгін Цегельський передав грамоту Національної Ради «Про об’єднання Західно-Української Народної Республіки з Великою Східною Україною» голові Директорії Володимиру Винниченку. «Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України — Галичина, Буковина, Закарпаття і Наддніпрянська Україна, — проголосив, зокрема, Універсал Директорії. — Здійснилися віковічні мрії, для яких жили і за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна Республіка. Віднині український народ... має змогу об’єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної, незалежної української держави, на добро і щастя українського народу».

На жаль, проголошена тоді у Києві Соборність залишилася тільки наміром, чи навіть мрією. “ Безпорадність проводу впливала на загальний настрій, — згадувала історик Наталія Полонська-Василенко. — Україна, затиснута між двома потужними силами — Антантою з півдня і большевизмом з півночі, — не мала сил для боротьби. Військо розбігалося, ширилося безладдя. У таких умовах пройшла майже непоміченою подія, яка мала велике ідейне значення: свято Соборності України. 22 січня 1919 року на Софійській площі проголошено злуку УНР і ЗУНР… Але під тиском невідрадних подій свято пройшло сухо, тихо». Незалежну Україну втримати тоді не вдалося. “Безпорадністю проводу” вміло скористалися зовнішні вороги. Тож століттями розділений між імперіями український народ іще довго залишався розділеним...

День Соборності 2015-го Україна зустрічає зі зброєю в руках, воюючи за свою свободу і незалежність. Власне, і за Соборність, яка без відновлення територіальної цілісності України буде фікцією... Утім, формальна територіальна цілісність — необхідна, але далеко не достатня умова Соборності. Навіть зараз, коли на нашому Донбасі воюють тисячі російських солдатів, глава МЗС РФ Лавров на словах визнає територіальну цілісність України. Але при цьому знову просуває ідею “конституційної реформи” і “федералізації”, на які, як вважають у Кремлі, повинен погодитися Київ. Лаврова обурює, що Україна вирішила бути “унітарною державою”... Так і хочеться запитати — а тобі яка до того справа? Утім, задум путінського міністра цілком прозорий. У Москві досі сподіваються, що “федералізація”, про яку вони торочать, дасть можливість донецьким “ополченцям” блокувати зовнішньополітичні рішення Києва, насамперед щодо європейської і євроатлантичної інтеграції. Звісно, за таких умов говорити про реальну, а не паперову Соборність України, буде неможливо.

...Надзвичайно важливо відновити українську Соборність у головах і в серцях багатьох українців. Власне, через її там відсутність, через стереотипи, які нав’язували століттями, і стали можливими трагічні події, які зараз переживаємо... Ланцюг єдності на початку 90-х і пізніше неодноразово єднав українців Львова і Києва. Але такий ланцюг так і не простягнувся до Криму і Донбасу. Колишня українська влада, замість того, аби “зшивати” різні регіони країни, залюбки їх одне одному протиставляла — у власних політичних, а радше, меркантильних інтересах... Можливо, Соборність у головах українців встановиться під час спільної збройної боротьби за незалежність? “Я думав, там більше воюють наші, західняки, — ділиться враженнями від поїздки у Піски (біля донецького аеропорту) львівський волонтер. — Наших там вистачає. Але більшість українських вояків у зоні АТО — зі східних і центральних регіонів країни”.