Карпатські пейзажі... за мільйон доларів

Фільм «Синевир» прогримів на всю Україну як перший вітчизняний фільм жахів у 3D.


Можливо, саме тому картина залишиться в юній історії вітчизняного кінематографа, адже наступні покоління кіноманів розглядатимуть стрічку як першопрохідця. Продюсер «Синевиру» вже зараз готує сценарій для його другої частини. Залишається лише сподіватись, що виглядатиме вона достойніше, аніж перше 3D-творіння...

Кіномани з нетерпінням очікували прем’єри фільму «Синевир». Творці картини піарили цей проект як “перший абсолютно український фільм у форматі 3D”. Похвально якісний 3D-ефект у ньому створено силами українських фахівців. Стрічка знімалась виключно на теренах нашої Батьківщини, у ній задіяні тільки українські актори і члени знімальної групи... Єдине, що створювалося за межами України, — це костюм монстра, його робили в Росії. Тож на хвилі патріотизму фільм отримав симпатію глядачів ще до появи в кінотеатрах. Коли ж “Синевир” вийшов на екрани, виявилось, що актори спілкуються російською мовою. Це стало першою, але не єдиною ложкою дьогтю у “першому вітчизняному 3D-фільмі”.

Робота наших авторів у “Синевирі” була оцінена на III Московському міжнародному кінофестивалі 3D-кіно. «Ми просто відправили туди фільм і навіть не їздили його представляти. А в результаті за одноголосним рішенням суддів йому присудили Гран-прі», — розповідав продюсер картини Володимир Хорунжий. Сценаристом картини виступив режисер фільму Олександр Альошечкін. Сюжет фільму написано на основі карпатських легенд, проте без фантасмагорій не обійшлось. Так, вперше з великого екрана прозвучав термін «песиголовець» — містична істота, навколо якої розвивається дія кінофільму.

Попри хороший задум та присмак карпатських легенд, сценарій виявився невиразним. У фільмі один голлівудський штамп за іншим. Типажі героїв простежуються з перших секунд, тож хто виживе, а кого спіткає смертна доля, стає очевидно одразу. Незрозумілим також залишився момент, чому у фільмі описуються події 70-х років. Жодного навантаження на картину це десятиліття не несе, а так звані “70-ті” у фільмі нічим не відрізняю­ться від сучасності. Ще гірше враження справляє акторська гра: тривалі і незмістовні діалоги між героями не надихають додивлятися фільм до кінця, а непереконливість і недосвідченість акторів прирівнює стрічку до імпровізованого студентського проекту.

Єдине, що надихає додивитись фільм до кінця, — це його візуальна частина та атмосферність. Мальовничі пейзажі озера Синевир та навколишніх лісів — видовище вражаю­че... Нехай навіть глядачеві пропонують спостерігати їх невиправдано довго. Саме містична загадковість цих самих лісів не дає глядачам заснути, поки на екрані нічого не відбувається впродовж першої половини фільму. На виході з кінотеатру розумієш, що побачив добре знятий фільм про природу карпатського озера, а не про боротьбу героїв з монстром за своє життя.