Суди не повинні перетворюватися на судилища

У неділю, 15 грудня, відзначатиметься День працівників суду України.

Після останніх подій, зокрема благословенних судами ареш­тів учасників Євромайдану, можна сміливо прогнозувати: замість привітань українські судді у день свого професійного свята вислуховуватимуть на свою адресу шквал критики (якщо не проклять).

Колись кожна поважна газета мала у штатному розкладі посаду судового репортера. Схожі функції доводилося виконувати й автору цих рядків. У похмурих коридорах районних судів, що, як правило, не обігрівалися, бачив десятки зневірених людей, у яких залишилася остання надія лише на суд. Хтось у суді намагається обстоювати своє право власності на клаптик земельної ділянки, хтось захищає від рейдерського захоп­лення потужне підприємство.

У кожного районного судді у провадженні

200-300 справ (цивільних і кримінальних) одночасно. У кожній справі — кілька томів “паперів”, з якими суддя мусить ознайомитися. Протягом дня одному і тому ж судді доводиться розлучати подружжя, ділити однокімнатну квартиру між п’ятьма родичами, слухати кримінальні справи. Щодня він бачить сльози матерів загиблих, вислуховує жахливі розповіді зґвалтованих жінок, ловить нахабні посмішки педофілів і бандитів... За цю нелегку роботу районний суддя донедавна отримував близько 2600 гривень зарплати. Лише минулого року оклади районних суддів підвищили до 6 тисяч гривень.

“Серед нас справді зустрічаються “посівальники”, — ділився наболілим у приватній розмові один із суддів-“районщиків”. — Та ми, судді місцевих судів, — остання надія тих, хто зневірився в інших державних інституціях. Саме до нас, а не до громадських діячів, люди йдуть по захист”. А мені згадалась бурхлива, з використанням ненормативної лексики, оцінка українського правосуддя, яку дав під час приватної розмови слідчий з особливо важливих справ Генпрокуратури. Йому довелося “садити” чимало людей у мантіях. “Про яку змагальність сторін, звинувачення та захисту, можна говорити? — гнівався слідчий. — В усіх судах — суцільне “рішалово!”. Все вирішують не закони, а суми, які спроможні заплатити сторони процесу. Кожен рік ув’язнення, який суддя може “скостити”, має свою вартість!”.

Окрім тотальної корумпованості українських суддів, існує ще один чинник, що перетворює суди на судилища. У незалежність судової гілки влади сьогодні вірять хіба що пацієнти спеціалізованих медичних установ. Політичні процеси над Юлією Тимошенко, Юрієм Луценком, іншими політичними в’язнями продемонстрували, що вироки за резонансними справами пишуться не в судових кімнатах для нарад, а на Банковій та її обласних філіях. А люди в чорних мантіях лише їх озвучують.

Це ж засвідчили останні події в Україні. За рішеннями столичних судів взяли під варту кількох активістів Євромайдану. Зрозумівши, що Захід у відповідь на таке правосуддя може вдарити по його особистій кишені, президент Віктор Янукович з екранів телевізорів пообіцяв, що активістів відпустять на волю. І наступного дня ті ж суди, що вчора благословляли арешти, “прозріли” та відпустили людей під “домашні арешти” чи поручительства... “Незалежна” гілка влади чітко виконала вказівку людини, слово якої в українських судах важить більше від усіх статей усіх кодексів.