Революція троянд і Помаранчева революція: паралелі та парадокси

Наприкінці листопада 2003 року грузини вийшли на свій Майдан. Народ протестував проти фальсифікацій на парламентських виборах. Опозиціонери на чолі з Михаїлом Саакашвілі з трояндами в руках захопили будівлю парламенту, перервали виступ Шеварднадзе і змусили його покинути залу у супроводі охоронців.


Президент ввів у країні надзвичайний стан і закликав на допомогу війська і поліцію. Однак поліція відмовилася підтримати його. 23 листопада, в день Святого Георгія в Грузії, Шеварднадзе після зустрічі з опозиційними лідерами оголосив про свою відставку. Це викликало справжню ейфорію на вулицях Тбілісі. Люди святкували перемогу. Українці, які в 2003-му жили у задушливій атмосфері режиму Кучми-Медведчука, тоді по-доброму заздрили грузинам, бо й припустити не могли, що щось подібне може статися в Україні.

Революція троянд стала передвісницею Помаранчевої революції.

Рівно через рік, у листопаді 2004-го, обурені масовими фальсифікаціями під час президентських виборів сотні тисяч українців вийшли на історичний київський Майдан. Режим Кучми під натиском людей дав “задній хід”, і під час так званого третього туру переміг опозиційний кандидат Віктор Ющенко. Але в першу чергу переміг український народ, який довів, що спроможний обстоювати власну гідність.

Михаїл Саакашвілі та Віктор Ющенко були втіленням найкращих мрій та величезних сподівань свого народу. Обидва лідери отримали необмежений кредит людської довіри. Народ вірив в них як у Бога... Один з них в якийсь момент відчув себе месією і вирішив спочивати на лаврах...

В одному з інтерв’ю Михаїл Саакашвілі заявив: «Мені краще померти, ніж не виправдати надій мого народу». З перших днів свого президентства Саакашвілі засукав рукави і взявся виконувати тяжку роботу. Не вважав себе месією, але свою місію виконав, радикально змінивши країну. На відміну від Ющенка, Саакашвілі реалізував гасло “Бандитам — тюрми!”. Він не церемонився і не намагався домовитись. Діяв радикально. Посадив усіх «злодіїв у законі». За поняттями кримінального світу, не можна заперечити, що ти злодій в законі. Це і стало підставою для арештів. Сумнівний з точки зору права спосіб, але дієвий. Так само швидко і ефективно розправився з корумпованою міліцією. Кількадесят тисяч правоохоронців, які мало чим відрізнялися від бандитів, позбавив роботи. Кілька сотень посадив за ґрати. Скасував ДАІ. А новопризначеним правоохоронцям відчутно підняв зарплати. Довіра до міліції зросла з 5 до 82%! Злочинність впала на 70%. У кілька разів зменшив кількість чиновників, ліквідував усілякі контролюючі служби на кшталт санстанцій. Скасував усі бюрократичні перепони для ведення бізнесу. Навіть єврокомісар Штефан Фюле критикував грузинську владу за надмірний лібералізм. Однак Грузія у міжнародному рейтингу сприяння бізнесу перемістилася з 132 на 8 місце. Серед європейських країн умови були кращими лише у Данії. “Міша” взяв країну-руїну, де світло і вода подавалися тільки на свята, де рівень корупції та злочинності зашкалював. А віддав країну-мрію. У нього слово не розійшлося з ділом.

Віктор Андрійович навіть не спробував втілювати у життя ідеали та очікування Майдану — боротися з корупцією чи запровадити хоч якісь дієві економічні реформи. Пустив усе на самоплив, бо не мав жодного стратегічного бачення. Тому швидко домовився з олігархами і колишніми політичними опонентами. Погруз у внутрішніх інтригах, корупційних схемах, подвійних стандартах і, як наслідок, цинічно зрадив усі цінності, принципи та сподівання людей. Майдан, як ніколи раніше, надто високо підняв моральну планку в політиці. Ющенко її опустив нижче плінтуса... На президентській посаді більше переймався власним комфортом, ніж комфортом своєї країни та своїх виборців. Навіть після президентства не покинув державної дачі.

Саакашвілі був президентом-прагматиком. Ющенко — президентом-моралізатором. Саакашвілі не побоявся радикальних реформ, Ющенко — не виявив сміливості... Маючи однакові стартові можливості, обидва президенти пройшли зовсім різний шлях і залишили в історії різний слід: один у неї “вляпався”, інший гордо увійшов. Обидві революції — Помаранчева та Трояндова — змінили свої країни. Але найсмішніше чи, радше, найтрагічніше, що при усьому цьому Грузія, яка мала успішного президента, і Україна, яка мала бездарного керівника, в результаті допустили контрреволюцію. В Україні зневірилися через відсутність змін, а в Грузії втомилися від реформ.

І грузинські, і українські контрреволюціонери перше, що зробили, прийшовши до влади, оголосили “полювання на відьом”. Ними керувало однакове почуття — помсти! Янукович запроторив за ґрати лідерів Помаранчевої революції, які його найбільше дратували та становили загрозу, — Тимошенко та Луценка. А новообраний прем’єр-міністр Грузії Іванішвілі з неприхованим злорадством почав розправлятися з оточенням Саакашвілі. Навчений гірким досвідом українських “помаранчевих” політиків, Саакашвілі не ризикнув залишитися в Грузії, коли вже не мав президентського імунітету.

Якщо в Україні, де народ розчарувався у ялових “помаранчевих” політиках, реванш був неминучий, то для мене залишається загадкою, чому в успішній Грузії маятник пішов у другий бік? Парадокс! Чи звичайна людська невдячність? Адже грузини повірили махровим популістам...

Ще Ленін казав, що будь-яка революція повинна вміти себе захищати. Демократам, звичайно, важко слідувати ленінським заповітам... Але, окрім докорів політикам, варто дорікнути і народу. Як українському, так і грузинському. Українці, швидко розчарувавшись у своїх кумирах, опустили руки. А деморалізованим народом легко маніпулювати. Ми самі винні у тому, що допустили можливість відкату до гірших зразків того, проти чого виступали на Майдані.