«Година папуги»: вб’ють чи не вб’ють – ось питання...

Майже непомітно з’явилася на українському книжковому ринку книга історика Олександра Зінченка «Година папуги». Це перша і єдина українська книга про розстріл радянською владою тисяч польських офіцерів та інтелігенції весною 1940-го біля Катині, неподалік Смоленська, та в інших місцях.

Коли чуєш слова історична книжка, то перше, що спадає на гадку, — нудний науковий трактат. Але це не про книжку Зінченка. Сторінка за сторінкою перед читачем розгортається життя поляків у міжвоєнній Польщі, любов, надії і страхи тих людей, війна проти нацистської Німеччини і СРСР, полон, дорога до місця страти… Написана книга легко, читається на одному подиху. Аж не віриться, що сюжет — чиїсь справжні долі, а не вигадка. Для книги автор про­йшовся слідами своїх героїв по польських, українських, російських і британських архівах, зустрічався з родичами жертв... Чудово передана атмосфера часу, логіка дій радянської влади — розстріляли, бо не змогли радянізувати польських офіцерів...

Проте це книга радше не про жертв, а тих, хто дивом вижив. У довоєнній Польщі на площах міст і містечок була така забава: папуга витягував охочим випадково картки із «пророцтвами» долі. Такий собі гороскоп. Так само випадково падав вибір на тих, кого забирали з табору для військовополонених, і вели... на розстріл. Не мав значення офіцерський чин, рівень лояльності до радянської влади… «Годиною папуги» назвали в’язні табору цей випадковий вибір тих, кого забирали в нікуди, звідки не повертаються.

70 років по тому знову настала «година папуги» — у квітні 2010-го літак з польським президентом і майже сотнею інших представників польської еліти розбився в Катині. Випадковість долі — низка непомітних закономірностей. Якщо ви постійно перебігаєте дорогу на червоне світло, то вірогідність, що вас зіб’є авто, більша, ніж коли переходите на зелене. Якщо диспетчери дають неточні координати, а пілоти садять літак у тумані, коли не можна садити, то це — червоне світло. Але все одно було якесь дивне відчуття фатуму.

Так Катинь стала подвійним меморіалом для поляків. Українцям від сусідів можна лише повчитися, як пам’ятати своїх жертв тоталітарних репресій. Важко уявити собі зараз пам’ятники Леніну на площах Кракова і Катовіц — для поляка це виглядало б так само дико, як пам’ятник ґвалтівникові його дитини. Важко уявити Харків і Донецьк, землі, які найбільше постраждали від Голодомору та радянських репресій, з пам’ятниками Петлюрі та Тютюннику замість Леніна. Може, не варто на 23-му році незалежності європейській країні жити з шизофренічним ставленням до тоталітарного минулого? А то дійсність виходить такою самою, як коктейль постулатів Леніна із рухом до ЄС...