Один на освітньому полі не воїн
Скандал із вилученням імен багатьох відомих українців з програми ЗНО вкотре зворохобив суспільство. Як кажуть, за державу прикро і за народ.
Складається враження, що українська освіта не має, попри численні акції протесту та мітинги, системного захисту. Так, є люди-бійці, але один (чи одиниці) в полі не воїни. Програма ЗНО висіла на сайті Українського центру оцінювання якості освіти доволі довго, і ніхто про це нічого не говорив. Факт набув розголосу, коли про нього заговорили журналісти (хоча і медіа, треба зазначити, зробили це запізно). Ніхто не знав? Сумніваюся. Науковці, експерти, які цікавляться цим питанням, мали б знати. Зрештою, вчителі, які готують дітей до вступу. То виходить, або боялися цю тему порушувати, або не вважали за потрібне... Зрештою, навіть якщо припустити, що справді одразу не помітили різниці, то мали б бути якісь серйозні акції постфактум (навіть не акції, а дії). На жаль, цього не сталося. Скандал, як усі попередні, вже майже згас. А програми ніхто змінювати не збирається...
Усі запитували Міністерство освіти: чому немає Бандери, Шухевича і так далі? Міністерство відповіло: нічого страшного у вилученні прізвищ немає, адже у шкільних програмах вони є, і дитина, готуючись, все одно з ними ознайомиться. Але поза належною увагою залишилося те, що з програми зникли інші речі. Дуже, наприклад, порізали «Предметні вміння та способи навчальної діяльності» тієї ж програми. А цей розділ містить не факти для запам’ятовування, а інформацію для аналізу. Визначає, що абітурієнт повинен вміти пояснити, характеризувати, визначати. Торік, наприклад, діти повинні були вміти характеризувати напрями діяльності діячів українського національного руху на території Російської імперії, цього року їм не треба цього робити. Таких прикладів чимало...
Щороку з програми ЗНО чи шкільної програми зникає щось українське. Деякі факти набувають розголосу (як-от з «Жовтим князем» Василя Барки), деякі зникають просто так, ніким і не помічені... В українців є така риса — йти на компроміс, віддавати, «аби не було війни», певні об’єкти без бою. Підуть на поступки з одним, потім з другим, третім. Доки врешті-решт не віддадуть все... Таких прикладів чимало в українській історії. Але хіба ми знатимемо їх, якщо вивчатимемо її у скороченому варіанті?
