«Дякую» на стіл не поставиш
У вихідні пішов з малим до іграшкової крамниці. Мабуть, щоб не лякати з порогу потенційних покупців кусючими цінами, на іграшкових наборах не повісили цінників. Поки вибирали разом із сином іграшку, що буде по кишені, мусили кілька разів підходити до продавця і питати про ціну. Почувши відповідь, повертали іграшки на полиці, шукали щось дешевше. Продавець почав помітно нервувати...
Коли нарешті вибрали непогану і відносно дешеву іграшку, заплативши, сказав чоловікові звичайне: “Дякуємо!..”. У відповідь несподівано почув: “Це я вам дякую!” — й побачив щиру усмішку на обличчі продавця. Не знаю, як йому, а мені це підняло настрій. Ніби собі, а не синові купив іграшку...
Уранці, доїжджаючи забитою вщерть маршруткою на роботу, розмірковував над прикметами, які за роки сформувалися в моїй уяві. Давно помітив, що робочий день залежить від того, кого зустрінеш дорогою до офісу. Якщо зустрічаються неприємні хамовиті люди, робочий день буде важкий, нервовий, неприємний. Якщо ж назустріч потрапляють симпатичні дівчатка у міні, які викликають лише позитивні емоції, день буде творчим та цікавим.
Мої міркування несподівано припинила кремезна тітонька. Від різкого гальмування маршрутки вона подалася назад та з силою наступила мені на ногу. На начищеній до блиску туфлі залишився слід її чоботу. Брови поповзли вниз разом із настроєм. І тут почув: “Вибачте, будь ласка...”. Жінка так приємно усміхнулася, що одразу змінив про неї думку.
“Дякую” на стіл не поставиш”... Найчастіше цю тезу доводиться чути на роботі. На українських підприємствах давно відійшли у минуле такі атрибути колишнього, як “Дошка пошани”. У наших оселях вже не висять на стінах почесні грамоти “за плідну працю”. Та чи все старе варто забувати? Свою фотографію бачити на стенді передовиків виробництва, припустимо, не бажав би. Та почути подяку від керівництва...
Будь-яка праця, особливо не “із залізяками”, а з людьми, психологічно важка. Щороку разом з падінням особистого добробуту громадян у країні падає й планка спілкування. Стаємо більш роздратованими, вважаємо, що хтось щось нам винен, що навколо порядних людей майже не залишилося. Зрозуміло, люди з такими почуттями переносять їх на тих, з ким спілкуються на роботі. Постійна похмура фізіономія стає захисним панцирем і лікарів, і чиновників, і працівників сфери обслуговування.
Розуміючи, що така атмосфера відбивається на прибутках фірми, чимало менеджерів та керівників шукають порятунку в американській системі формування творчого клімату в колективі. Усміхнулася, скажімо, продавець покупцеві на усі свої тридцять два зуби — матиме премію. Обслуговувала покупця з похмурим обличчям — оштрафуємо. Такий метод покращення клімату в колективі, можливо, також дієвий. Часом керівникові просто слід підійти до підлеглого та сказати щось на кшалт: “Молодець! Я був переконаний, що ти з цим завданням впораєшся краще за всіх!..”. Даю стовідсоткову гарантію, що після цього підлеглий протягом трьох-п’яти наступних днів виходитиме з роботи останнім, приходитиме першим та працюватиме за двох.
Особливо така “метода” стосується керівників-жінок. Переконаний, кожна бізеследі має використовувати для підвищення працездатності підлеглих свій шарм, свою усмішку, своє “дякую”. Іноді навіть “випадкова” демонстрація під час наради керівником-жінкою струнких ніжок піднімає чоловікам-підлеглим тонус більше від грошової премії.
