Народжений під час Помаранчевої революції

Хочу, щоб мого сина та його однолітків не називали «маленькими українцями»

28 жовтня моєму синові виповнилося вісім років. Ніколи не забуду день, коли він з’явився на світ. Не лише через те, що того дня народився мій первісток. Згадайте 28 жовтня 2004 року: три дні до виборів президента. Згадайте, як співали: “Разом нас багато, нас не подолати...”. Хтось із знайомих, поздоровляючи з народженням сина, напівжартома порадив назвати його Віктором. “На честь якого Віктора? — перепитав, — Януковича чи Ющенка?”. “Хто б з них не виграв, а ти не програєш”, — засміявся у відповідь товариш...

На жаль, я програв. Хоча стосовно обох Вікторів не мав тоді, у 2004 році, жодних ілюзій. На відміну від багатьох колег та знайомих, які ледь не молилися на Ющенка, оцінював цю особистість не через його політичні гасла. На Кавказі будь-якого чоловіка — політика, бізнесмена, співака — перш за все оцінюють за простим критерієм — чи справжній він чоловік? Чи може піти до останнього, обстоюючи свої життєві принципи? Ющенко на справжнього чоловіка, як на мене, не тягнув. Завідувач філії одного з провінційних районних банків, він зробив кар’єру лише завдяки тому, що вдало одружився. Згадайте, як цей лідер опозиції, коли почалася кампанія “Кучму — геть!”, ледь не зі сльозами на очах публічно проголосив: “Кучма мені — як рідний батько”! Чимало інших прикладів також підказували, що це людина із хворобливою самооцінкою, в усьому залежна від свого оточення — дружини, численних кумів, підспівувачів.

Про другого Віктора — Януковича, взагалі промовчу. Бо, як зазначила одна вчителька з Донецька, “інтелігентна людина ніколи не голосуватиме за президента з двома судимостями”...

Поки син підростав, Україна втрачала народжені під час Помаранчевої революції надії. Шлях до Євросоюзу закрили. Російський флот чи не навіки осів у Криму. Навіть ганебне аморальне прийняття мовного закону люди проковтнули...

У якій країні виросте мій син? Хотів би бути оптимістом... Та бачу ціле покоління, що виросло на грошах батьків-заробітчан. Це покоління добре зрозуміло, що гроші вирішують усе. Але заробляти ці гроші не вміє, та й не хоче.

Сьогодні здається, що держава та суспільство живуть якось окремо одне від одного. Для більшості чиновників держава — це інструмент для швидкого збагачення. Пишучи на правову тематику, добре знаю, що зараз посада начальника райвідділу міліції продається за 20 — 30 тисяч доларів, посада рядового патрульної служби міліції коштує 200 доларів. І люди платять, бо знають, що, одягнувши мундир із погонами, дуже швидко ці збитки “відіб’ють”.

Часом здається, що для того, аби навчити молодь любити свою батьківщину, слід заборонити показувати по телевізору обличчя представників влади. Бо які почуття можуть викликати нахабні посмішки “донецьких пацанів” чи “патріотичні” обличчя галицьких чиновників? Прикладають руку до серця, урочисто відкриваючи черговий об’єкт, завдяки будівництву якого поклали на свої особисті рахунки мільйони...

Та все ж мій син, сподіваюся, любитиме Україну, в якій народився і виріс. Бо не зсучена держава, а люди, які у ній живуть, і є справжньою Україною. Мій син, сподіваюся, ніколи й нікому не дасть назвати себе “маленьким українцем”. Бо вважатиме це зневагою. І чим більше його однолітків зрозуміють, що “маленьких людей” не має бути, тим швидше Україна стане гідною державою.

Синові вісім років... Намагаюся ставитися до нього не як до школярика, а як до справжнього чоловіка. Який не дасть нікому забрати у себе головне багатство — честь та гідність. Лише таких чоловіків боятимуться ті, хто вважає державу власною годівницею, а народ — бидлом.