Вигнати із себе Сталіна

Коли людина довго живе в атмосфері тотальної цензури, у ній починає «проростати» цензор. Різновид внутрішнього «я», яке надиктовує тобі, що говорити, що писати, як поводитися. І від цього не застрахований ніхто: ні геній, ні посередність.


Історію розвитку такого самоцензора розповідає вистава Київського молодого театру «Любовні листи до Сталіна». П’єсу іспанського драматурга Хуана Майорги поставили вже у 15 країнах світу. Однак сам автор зізнався, що особливо важливою для нього була презентація на посттоталітарній території. Він навіть особисто приїздив на презентацію до Києва. Критика зазначала, що іспанець не вповні зрозумів, що таке тоталітаризм, і у його творі є місце наївності. Однак у постановці киян це не відчувається...

У тридцятих роках Михайло Булгаков просив дозволу виїхати з країни. «Я звертаюся до гуманності радянської влади і прошу мене, письменника, який не може бути корисним у себе на Батьківщині, великодушно відпустити на свободу».

Сталін відповів лише раз. Зателефонував. Сказав, що добре було б зустрітися. Зустріч не відбулася, більше телефон не дзвонив, не надходили відповіді на численні листи. І це були найвитонченіші тортури. Доведеного до відчаю письменника додушували тривожною мовчанкою. Кожен з нас знає, яка це мука, коли телефон мовчить, а тобі неодмінно треба когось важливого почути. Із безвиході починаєш подумки вести з цим “кимось” діалог, навіть подумки виправдовуєш. Булгаков у виставі також веде діалоги зі Сталіним у собі. Подумки вони вже майже друзі, але то дружба на межі з ненавистю. Б’ючись у радянській клітці, письменник все ж намагається виправдати вождя. На очах у глядача ламається людське «я».

Майорга і сам, напевно, не усвідомлює, яку актуальну для нашої країни річ він написав, якщо б презентували листи ще кілька років тому, ми могли б дивитися її трохи відсторонено. Із гоноровим: ми вже це проходили — цензуру, самоцензуру, і якщо й не викорінили їх до кінця, то вже точно стали на шлях виправлення. Але не тепер. «Листи» — для нас нагадування. Чи не ведемо ми мирних діалогів із власним самоцензором? Чи не вичавили ми ще з себе тоталітарного мислення? Чи не обмежуємо свідомо своїх думок заради чийогось комфорту? Чи вигнали ми зі своєї голови усіх Сталінів? Якщо ні, то це якраз на часі. Інакше ніколи не зможемо протистояти тим, хто намагається нас пригнобити… А що ж Булгаков? Автор залишає його у тридцятих. Але всі ми знаємо, як швидко згасло життя поета в умовах радянської червоної клітки…