Чому дурні?

Передвиборче гасло «Кінець епохи бідності» покликало до життя безліч глумливих жартів: дотепники фіксували кількість нових автівок у заторах, забиті під зав’язку чартерні рейси на міжнародні курорти, повні покупців супермаркети й брендові аутлети.

Авжеж, ми загалом суттєво відрізняємося від тих країн, які вважаються еталоном зубожіння. Мені не довелося бачити на власні очі ані нетрів Порт-о-Пренса, ані фавелів Ріо-де-Жанейро, ані самобудів Кіншаси, але без додаткових досліджень зрозуміло, що це не наш випадок. Я радше згадав би знаменитий нью-йоркський Гарлем, куди мене випадково занесло років 20 тому (кажуть, тепер там трохи інакше): забиті вікна будинків, сміття під ногами, пошарпані стіни, скрізь графіті й погляди, далекі від доброзичливості…

Усе пізнається в порівнянні. Якщо ми й бідні, то радше в категоріях першого світу. Статистика середньої плати по палаті не дає вичерпного розуміння ситуації, адже люди звикли працювати на кількох роботах і «крутитися», а рівень тіньової економіки (за різними оцінками, від третини до половини ВВП) не дає навіть приблизно спертися на цифри. Найгірше одиноким пенсіонерам, але й тут чимало спекуляцій і популізму. Зрозуміло, що йдеться не про абсолютні показники, а про самовідчуття, щоденну поведінку й стратегії виживання, себто про майбутнє. І тут ми, ніде правди діти, у невідрадному становищі.

Бідністю як соціальною проблемою науковці стали займатися лише років 60 тому. Відразу з’ясувалося кілька подробиць. По-перше, нестатки самовідтворюються: люди зі стабільно невеликими доходами не здатні інвестувати ані у власний розвиток, ані у виховання дітей, тому цей статус часто-густо передається від батька до сина. По-друге, злидарі не здатні до солідарності, навіть класової, хоча до класових відмінностей надзвичайно чутливі. Інакше кажучи, цей тип позбавлений емпатії, співчуття, а також усвідомлення належності до будь-якої спільноти, тобто ідентичності, хіба що дуже архаїчної. Він недовірливий, цурається складних пояснень і водночас легко купується на ефектні нісенітниці, особливо коли йдеться про викриття класово чужих, теорії змови тощо. У нього специфічний тип споживання, демонстративний і водночас калічний: щойно з’являються гроші, він купує золотий ланцюг завтовшки з палець, але за звичкою запасається сіллю, цукром і борошном (як у нас картоплею на півроку наперед, половина якої згниє або проросте в льоху). Схильний жаліти себе й ненавидіти інших, звинувачуючи їх у своїх негараздах.

І водночас здатен боготворити «сильного» лідера, надто якщо він є або прикидається класово близьким. Це не карикатура і не фейлетон, а науково зафіксована й задокументована масова поведінка, і не тут у нас, а в різних країнах світу від Ефіопії до Венесуели. Не обов’язково всі названі риси пов’язані зі злиднями як такими. Як ми бачили, знайомі симптоми подекуди вигулькують у цілком ситих Америці та Франції (казус Трампа й «жовтих жилетів»). У них це ексцес, у нас звичний порядок речей.

Утім, в Україні до засад «пастки бідності», як це називається в академічних колах, додаються спадкові травми неодноразового голоду й так само вкорінена в поколіннях недовіра до будь-кого й будь-чого, бо довіра до ближнього або до держави в умовах соціалізму автоматично означала ризик ув’язнення або загибелі. Але поважні причини не скасовують наслідків: нині ми Венесуела без нафти. Справжня сучасна країна першого світу — це довіра до інституцій і можливість робити інвестиції. Бідність — це якраз відсутність бажання інвестувати в будь-що. А навіть якби з’явилися надлишки, як і куди вкладати гроші, якщо право власності не захищене державою? Який сенс? Простіше жити одним днем. Так ампутується можливість вискочити із зачарованого кола й приєднатися до середнього класу (і змінити не лише власну долю, а й соціальну поведінку) в тих, хто, припустімо, цього хотів би.

Отже, мізерія — це не кількість бігмаків чи борщових наборів, яку може собі дозволити той чи інший обиватель, а стан душі. Найнебезпечніше, що в країні «ментальної бідності» не працюють демократичні механізми. От не працюють і все! Замість того щоб делегувати комусь свою частку громадської відповідальності й потім суворо контролювати результат, носій «гену мізерії» голосує щоразу за диво й штукаря, який це диво нібито забезпечить. Віра — дещо протилежне довірі — у доброго пана швидко змінюється стійкою ненавистю до нього, якщо не зупинити цей процес за допомогою мантул, репресій і пропаганди. Демократія працює тільки з раціональними суб’єктами, та ба, раціональність нерозривно пов’язана з економічною спроможністю. Клятий матеріалізм!

Джерело

Останні записи автора