Ностальгія на амбразурі

Подекуди важко зрозуміти, чому одні кроки публічних осіб минають практично без наслідків, а інші, значно безневинніші, здіймають резонанс. Наприклад, чому Ірині Венедіктовій минулися спроби скасувати закон про недоторканність учасників Євромайдану або оголосити підозру в скоєнні злочину Сергієві Стерненку, натомість таке обурення викликав пост у соцмережі з привітанням із 9 травня та піснею у виконанні ветерана урочистих банкетів у Кремлі, а згодом ентузіаста анексії Криму Лєва Лєщєнка? Тим більше що Ірина Валентинівна невдовзі вибачилася, хоча я так і не зрозумів, за що саме.

Вітати з «днем перемоги» (між іншим, досі офіційним державним святом в Україні) навіть після того, що ми дізналися й усвідомили про ту війну, не є правопорушенням і тим більше підставою для оргвисновків. Але на певні думки воно наштовхує, я ж не можу заборонити собі думати. Так-от, думки для внутрішнього використання: між слабкістю до знайомого до болю «Лаа-лаа-лаа! Ла-ла-ла-ла-ла-ла-лаа-лаа!» і так далі… останкінського зразка й вибірковим правозастосуванням з московським акцентом є прямий зв’язок. Серцю не накажеш, цінності не проп’єш. А звідки взялися й куди ведуть радянські цінності, ми вже всі, здавалося, вивчили. А виявляється, не всі й не вивчили. Для декого це все ще «наше минуле», дехто додає «наше спільне минуле», хоча може й забезпечити собі відступ: «Хай там як, а…».

Мені вже доводилося казати й писати, що шанування «Великої перемоги» у «Великій вітчизняній війні» в Росії набуло всіх ознак квазірелігійного культу зі своїми канонічними текстами («Воспоминания и размышления» Жукова — книжка, яку знаменитий маршал не втомлювався дописувати з того світу, бо в 13 посмертних видань вносив суттєві правки й доповнення), зі своїм пантеоном святих (Зоя Космодємьянская, 28 панфіловців, Алєксандр Матросов, Ніколай Ґастелло), каноном і літургійними практиками. Він заступив собою попередню комуністичну квазірелігію: багатотомовий Старий заповіт (повні зібрання творів Маркса — Енґельса — Лєніна), інквізиція, святі мощі, регулярна меса у вигляді партійних зборів — релігію, яка наприкінці совка вже не чіпляла й була надто вже обтяжливою навіть для своїх адептів. Вєлікая война була в цьому сенсі зручнішою: на відміну від комунізму, вона не вимагала доказів, не передбачала навіть імітації гуманізму, дозволяла погрози й шантаж («Можем повторить»), натякала на незмінне вороже оточення й вимагала гуртуватися, а хто проти, той фашист. Коли СРСР разом з КПРС відійшов у вічність, «победобесие» вижило й розквітло, тепер воно стало важливим розпізнавальним знаком, маніфестацією спадковості СРСР з його системою координат.

Схоже, я розумію, чому пізній радянський світогляд залишається таким принадним для представників істеблішменту, попри всі зусилля істориків і закон про декомунізацію: він пропонує просту й зрозумілу модель станового суспільства, де все побудовано на особистій лояльності й корпоративній солідарності. Тобі достатньо дотримуватися простих правил і не робити грубих помилок, щоб гарантовано залишатися в обоймі, а якщо мимохідь раптом переплутаєш кишені, відмажемо. Жодної конкуренції, жодної меритократії, жодної оцінки кваліфікації й здібностей — там краще знають, кого карати, а кого милувати.

Чому ж це видається таким органічним «за поребриком», а в нас сприймається дисонансом? Щойно ми це зрозуміємо, відразу стане очевидною різниця між нами й ними. У них жовто-чорна стрічка виправдовує новітню версію російського імперіалізму та — увага! — російського фашизму в первісному сенсі слова (буквально відповідаючи класичному визначенню Умберто Еко, пункт за пунктом). В Україні фашизм не прижився навіть у вегетаріанських модифікаціях, що ж до імперіалізму, то це взагалі смішно. Тому без старшого брата вся ця конструкція тупо не працює. Наступна логічна операція: щоб забезпечити старий лад, потрібна метрополія, а всі кроки з боротьби за незалежність та євроінтеграції — перешкоди на шляху його забезпечення. Що незрозуміло?

Ми покірно фіксуємо крок за кроком ознаки реваншу: ганебне переслідування ветеранів і волонтерів, героїв Майдану та небайдужих активістів, гадаючи, що глибинна причина — ностальгія за морозивом по 20 копійок і підживлення «з-за поребрика» окремих ентузіастів (не без того). Але важливо запам’ятати раз і назавжди, що совок у мізках невідривно пов’язаний з логікою виживання й процвітання чиновника, а та — із залежністю від Москви. Укотре нічого особистого.

Джерело