Трубадури ярлика
Ні, це не випадковість, не збіг і навіть не «совпадєніє». Харківський мер спершу заявив, що треба розглянути повернення проспекту Петра Григоренка його попередньої назви «проспект маршала Жукова» (і заразом прибрати з центральної площі волонтерський намет допомоги фронту). А потім закликав покаятися перед російськими агресорами.
Ось буквально так: «…ми повинні в першу чергу покаятися, що ми звинувачуємо одне одного, а потім знаходимо крайніх і не просимо вибачення». Ви щось зрозуміли? Я ні. Але про покаяння прочитав і запам’ятав. Геннадій Адольфович узагалі відомий златоуст, хоча найкраще йому вдаються мотиваційні тексти з активним компонентом обсценної лексики. Якщо він висловився так завуальовано, він хотів висловитися завуальовано. Щоби не притягли до відповідальності, але почули ті, хто має почути. Кому «набридла війна». Хто вважає, що «винні обидві сторони». І що попередня українська влада на війні заробляла. А ми тут тепер можемо почати все «з чистого аркуша», — як запропонувала одна ерефівська декоративна чиновниця. Що, власне, цілковита правда, треба лише визнати результати анексії Криму, легалізувати маріонеток Кремля на Донбасі, відмовитися від євроатлантичної інтеграції й віддати себе під омофор московського царя. Ну, а коли вже заслужений бандюк Росії Рамзан Ахматович Кадиров через кордон береться захищати честь маршала-браконьєра (погугліть, не пошкодуєте), тут уже геть сумніви. Ось тепер що незрозуміло?
Із цими хохмами Кернес поїхав в Одесу. Точніше, навпаки, це інший Геннадій, мер міста Одеса
Але «ватний» виборець — персонаж специфічний. Він не лише є носієм певних переконань… Ну, наприклад, що в СРСР було найсмачніше в світі морозиво, міжконтинентальні балістичні ракети та соціальна справедливість… Він ще чудово орієнтується, коли нести ці свої переконання безпечно, а коли ні. Плекання пізньорадянського культу маршала Жукова, якого «браконьєром російського народу» (і, додам від себе, не меншою мірою українського) називав не будь-хто, а видатний російський письменник-фронтовик Віктор Астафьєв, — це чіткий і прозорий сигнал «ваті»: можна.
Можна проситися під крило «старшому братові», називати співвітчизників «бандерами», а Захід — «ґейропою», ностальгувати за власною ерекцією й голосувати за «міцних господарників», які бігатимуть до Москви по ярлик на князювання. Усе це можна, доки стоять символічні дорожні знаки — ідоли тоталітарної доби, таблички з назвами вулиць на честь кровопивців, доки крутяться по телебаченню викопні пісні сконалої імперії. Тисячу разів мав рацію Володимир В’ятрович: совкові декорації токсичні самі по собі: туди, де вони дбайливо зберігаються, рано чи пізно прилетить вітаннячко зі сходу у вигляді реактивних снарядів залпового вогню. Причинно-наслідковий зв’язок, звісно, неповний, але незаперечний.
Я не порівнюю провину нещасних «мохерових беретів», які 2014-го стояли з іконами на блокпостах, перешкоджаючи нашим БТР зайти в Слов’янськ, із відповідальністю самих завойовників. Одна річ — затуркані обивателі депресивних містечок, друга — неситі трубадури та вовки імперії. Проте якби не загальна атмосфера «трудового Донбасу», не настрої «back in the USSR», ціла російська авантюра закінчилася б раніше й коштувала Москві дорожче. А для цього треба було задовго до інтервенції не толерувати регіональних баронів, не домовлятися з місцевими олігархами, не давати їм carte blanche на володарювання Донеччиною, Луганщиною, Харківщиною, Кримом (так-так, Кримом!) у відповідь на позірну лояльність Києву, а наполегливо впроваджувати загальнонаціональну інформаційно-культурну політику, спираючись на реально існуючі острівці українськості.
Ну що тепер казати, пізно пити боржом. Але хоча б треба засвоїти: хто сьогодні топить за Жукова, той за капітуляцію московській орді. Жодних компромісів зі «спільним минулим» після того, як патріотизм нібито втратив статус актуального тренду, — чуєте?! До попередників може й має бути сила-силенна претензій, але ж у сфері національної пам’яті їхня політика має вигляд практично бездоганної. А от щодо «реставраторів», то можуть і мусять бути запитання. Зрозуміло, що новій адміністрації вони ментально близькі, але почуття самозбереження має ж бути. До того ж: «хто спокусить одне з цих малих, що вірують в Мене, то краще б такому було, коли б жорно млинове на шию йому почепити, і його потопити в морській глибині…» (Мт 18: 6).
