Солінське озеро — місце-мрія для тих, хто любить воду

Щоб змінити “картинку” і відпочити, варто на три дні вибратися до Польщі

На озері Соліно можна і на вітрильнику походити, і на кораблику, і порибалити, і просто поплавати… Фото автора
На озері Соліно можна і на вітрильнику походити, і на кораблику, і порибалити, і просто поплавати… Фото автора

Кілька років тому під час однієї подорожі до Польщі мала нагоду пройти корабликом “Бещадським морем” — саме так називають штучне озеро Соліна. Краса — неймовірна! Так хотілося поніжитися у цій чистенькій водичці. Але була глибока осінь, тож поплавати тоді не вдалося. Цю мрію я відкладала надовго. А минулими вихідними, коли стовпчик термометра піднявся до позначки 29 градусів, моя мрія здійснилася. Та й “картинку” так хотілося змінити — три дні на озері посеред лісу, де тиша і спокій, не лунають попередження про повітряну тривогу, де можна відпочити тілом і душею, і набратися сил на наступні тижні.

Оскільки Солінське озеро, мабуть, чи не єдине у Підкарпатському воєводстві, у спеку сюди з’їжджається з усіх-усіх стільки люду, що й “яблуку ніде впасти”.

Ще за три кілометри до озера автівки вишикувалися у чергу. Це так званий халявний паркінг, оскільки у спеку знайти вільне місце на платній стоянці не так вже й просто. Та й недешево. Паркомісце коштує 60 злотих (майже 510 гривень). І не має значення — паркуєш транспорт на годину чи на повний день. Зате за вхід на озеро платити не потрібно. До речі, хто рано встає, той встигає лежак чи полотняне крісло взяти, та ще й безоплатно. Правда, заходити в озеро не так легко. Треба мати спеціальне взуття. Берег нагадує узбережжя у Хорватії, де камінь на камені, треба обережно ступати, щоб ногу не пошкодити.

Фото автора
Фото автора

Поруч — ресторани і бари, де можна і смачно поїсти, і пива-водички випити. Правда, недешево. Як у нас кажуть, за всі гроші. До прикладу 0,5 літра лимонаду у пластиковому стакані 8-10 злотих (68-85 грн). Пиво ще дорожче — 12 злотих (100 грн). Зазвичай такі високі ціни на курортах, які “живуть” лише три-чотири місяці.

Солінське озеро — місце-мрія для тих, хто любить воду. Тут ходять на байдарках, катаються на водних велосипедах, вчаться ходити під вітрилами. Жодна інша водойма у Польщі не дає стільки задоволення від плавання під вітрилами. Бо територія озера справді як море! А ще Солінське озеро славиться непередбаченим напрямком вітру.

Соліна — польське селище в Підкарпатському воєводстві, в Південно-східній Польщі. Від Львова, якщо їхати через Старий Самбір — на Хирів і перетнути кордон у Смільниці, то якихось 150 кілометрів.

Селище стало відомим завдяки SPA-курорту, який є на березі озера Соліна. Назва озера походить від слова «сіль». Дуже цікавим є той факт, що озеро було створене штучно в 1968 році шляхом перекривання рік Сян і Солінка.

Перший проєкт греблі на Сяні розробив професор Львівської політехніки Кароль Пом’яновський ще 1920 року. Концепція будівництва водного збірника в Соліні була готова вже у 1938-му. Тоді науковці одностайно дійшли згоди, що кращого місця для будівництва ГЕС, ніж у Бескидах, не знайти. Але Друга світова війна зруйнувала цей амбітний план.

Греблю завершили зводити у 1968 році. При цьому було затоплено немало сіл, в яких до 1946 року домінувало українське населення. 50 тисяч українців і поляків втратили рідну землю, — а на місці їхніх сіл побудували гігантське штучне море. Особливо драматичним було встановлення кордону 1948 року, що торкнулося переважно населення горішнього Сяну — гірського терену, де села традиційно ланцюгами тягнулися вздовж ріки, яка раптом стала прикордонною. У південній частині озера навіть тепер можна побачити унікальний Мертвий ліс — з-під води стирчать верхівки затоплених колись дерев.

Сьогодні Соліна — мальовничий ландшафт, унікальна атмосфера, нескінченне багатство природи і одна із найбільш вражаючих споруд, створених людиною. Майже безлюдна місцевість перетворилася на місце відпочинку сотень тисяч туристів. Солінське озеро вважається столицею гірського вітрильного спорту. Фантастично сформована берегова лінія — понад 160 км завдовжки, півострови, приховані невеличкі затоки, мальовничі зелені острови. Ідеальні умови, щоб ходити під вітрилами в оточенні гір.

Довжина озера — 25 км, ширина сягає 2,5 км. Середня глибина — 25 м, максимальна — 60 м. І не треба влітку їхати до моря за тридев’ять земель. У Соліні можна не лише купатися, а й рибалити. Правда, для цього доведеться придбати спеціальний дозвіл для іноземців. Риби у цьому чистому озері дуже багато. Це і форель, і короп, і амур. Деякі монстри сягають навіть метра у довжину. Може, це рибальські байки щодо розмірів? Не знаю. Хотіла б перевірити, але цьогоріч не вдалося цього зробити. Хоча, до кінця літа ще є час…

Наш відпочинок не був обмежений лише засмаганням і купанням у “Бещадському морі”. Далі ми поїхали у Сянок. Містечко — невелике, раніше входило до складу Київської Русі та Галицько-Волинського князівства.

Історія створення міста залишається невідомою, проте вперше про місто згадується у літописі 1150 року, коли угорський король Ґейза перейшов Карпати і приєднав цей населений пункт до своїх територіальних володінь. Майже через 200 років, у 1339 році Сянок (одне з перших українських міст) отримав Маґдебурзьке право від князя Юрія II Болеслава і став на той час чималим торгово-ремісничим центром у Південно-Східній частині Польщі. Польським місто вважається з середини ХІV століття.

У нас не було екскурсії цим красивим містом, бо основним пунктом відвідин став Музей народної архітектури просто неба. Тут сучасність перетинається з минулим, природа з магічністю. Музей народної архітектури — одне з найбільш відвідуваних місць Підкарпатського воєводства. До речі, це найбільший за розмірами музей просто неба у Польщі та, як з’ясувалося, 3-й у Європі — його територія 38 гектарів. Музей було створено у 1958 році, однак двері для перших відвідувачів відчинилися лише у 1966 році.

Скансен створено як модель Малого містечка (типового поселення ХІХ-ХХ століть). Народна архітектура, представлена у музеї, пов’язана з чотирма етнічними групами: Бойки, Лемки, Долиняни, Побужани. Тут реконструювали ринок з усіма його функціями, житлові будинки, майстерні ремісників, торгові об’єкти з автентичними меблями і предметами того часу, а також стару пошту, перукарню, аптеку, салон фотографа тощо. На сьогодні у музеї налічується 150 будівель і понад 31 тисяча експонатів народної культури — колекція живопису, унікальна колекція ікон, одяг усіх етнографічних груп. Влітку тут проводять фольклорні фестивалі. На жаль, ми не потрапили на фольклорний фестиваль, зате мені пощастило поспілкуватися з майстром-годинникарем, який ремонтує старовинні годинники у хаті годинникаря.

У руках годинникового майстра Збігнєва Вуйціка оживають усі механізми. Фото автора
У руках годинникового майстра Збігнєва Вуйціка оживають усі механізми. Фото автора

Коли сюди заходиш, складається враження, що потрапив на завод з виготовлення годинників - з кожного закутка щось “чикає”. На одних великих годинниках висять важкезні ваги, з інших вилітає “зозуля” і кує стільки разів, скільки цифр показує стрілка на годиннику.

Цьому годиннику - 200 років! Фото автора
Цьому годиннику - 200 років! Фото автора

На моє запитання, як багато тут є годинників, майстер Збігнєв Вуйцік на секунду задумався:

- Годинників є дуже багато, - сказав пан Збігнєв. - Окрім тих, що представлені тут, а їх є понад 100, на складі зберігається близько 400. Годинники дарують люди звідусіль. Люди, яким у помешканнях не дуже вписуються в інтер’єр такі старовинні годинники, хочуть їх позбутися. От і приносять раритети у наш музей. І це дуже добре, що дарують музеєві, а не викидають у смітник.

- Який з тих годинників у вашій колекції — найстарший?

- Ось переді мною справжній раритет — 1805 року випуску. Це робота якогось австрійського майстра, годинник механічний, виграє дуже гарну мелодію. Ми не знаємо, якому композиторові належить та мелодія. Знавці шукали її автора, але досі не знають, кому вона належить.

- Чи можна з цієї колекції придбати годинник, який мені сподобався?

- Я тут працюю лише другий сезон. Раніше у хаті годинникаря працював інший майстер. Він тут працював з того дня, як тільки відкрився музей. А коли майстрові минуло 90 років, сказав, що йому вже достатньо тої роботи. Ані при ньому, ані при мені з колекції не продали жодного годинника. Бо це лише експонати цього музею.

Так виглядала крамниця. Касовий апарат працює досі. Фото автора
Так виглядала крамниця. Касовий апарат працює досі. Фото автора

Від годинникового майстра ми пішли на запах печеного хліба. З комина одного будиночка валив дим, а з дверей на подвір’я йшов такий запах, що ноги самі несли у ту пекарню. Це — хатинка пекаря. Ми не спілкувалися з пекарями, бо вже платили за величезний пательник, який щойно витягнули з печі. Знаю, що гарячого хліба їсти не можна, але втриматися було неможливо…

P. S. Редакція газети “Високий Замок” дякує туристичній фірмі “Карпатія-Галич-тур” за організацію цікавої подорожі.

Схожі новини

Рекомендовані публікації