Монети у фонтан Треві я не кинула...

За час пандемії усі шалено скучили за подорожами. Тому за першої-ліпшої нагоди та можливості поспішають кудись податися... У мене з’явилася можливість поїхати у Рим на запрошення друзів з Ротарі-клубу «Київ-столиця». Нагода – зустріч з Папою Римським. Сказали довго не думати, бо місць у групі небагато. А що тут думати?! Звісно, я погодилася одразу. Такі міста, як Рим чи Париж, у мене асоціюються з дорогими ексклюзивними подарунками, від яких гріх відмовитися. Коли є нагода туди поїхати, треба їхати, не роздумуючи!

У Римі я була, проте дав­ненько, років з 15 тому. Але враження від непо­вторної атмосфери Вічного міс­та збереглися такими яскрави­ми, такими пам’ятними, ніби побувала там учора. Колізей, собор Святого Петра, Іспан­ські сходи, фонтан Треві, руїни стародавніх часів – усі зна­кові місця Рима закарбувались у пам’яті і ніби весь час перед очима. До речі, у фонтан Де Треві я тоді монету кинула, тож повернення було лише питан­ням часу. Ну а зустріч з Папою Римським – особливо зворуш­лива подія.

Усі дороги ведуть...

Зі Львова до Рима є пря­мий літак. Плюс-мінус дві го­дини (туди летіли довше, назад – швидше, мабуть, був попут­ний вітер), і ти у Вічному міс­ті. В аеропорту, у залі очікувань на посадку, зустріла кількох своїх знайомих. Усі вони вирі­шили просто полетіти у Рим на кілька днів – розвіятись, погу­ляти, відпочити від карантину й буденності. Згодом, завдяки Фейсбуку, побачила, що в Італії останнім часом побувало бага­то моїх знайомих. По приїзді до Львова зайшла в один магазин, а знайомий продавець каже: «Уявляєте, ми з вами у Римі були в один день! Ви у ФБ виставили фото біля фонтана Де Треві, а я там був за дві години до цьо­го...». Схоже, Італія завдяки бю­джетним авіалініям стає одним з найпопулярніших туристичних напрямків для спраглих подоро­жей львів’ян?

Наш літак прибув в аеро­порт Чампіно. Під час паспорт­ного контролю не запитали ані про сертифікат про вакцинацію, ані про ПЛР-тест (які ми, звіс­но, мали), але поцікавилися, з якою метою прилетіли до Рима. Ми пред’явили офіційне запро­шення від міністерства культури Італії – для участі у конференції. Його завбачливо підготували організатори поїздки. Прикор­донник його уважно перегля­нув. Річ у тім, що коли ЄС виклю­чив Україну з «зеленого списку» країн через ситуацію з Ковід-19 (а це сталося за тиждень до на­шої поїздки), він рекоменду­вав державам-членам закрити кордон для українських турис­тів. Але кожна країна визначала­ся самостійно. Італія не закри­валася від українських туристів, але організатори нашої поїздки вирішили перестрахуватися.

Чампіно мене вразив своєю, м’яко кажучи, скромністю. Ви­дно, що аеропорт старий (зго­дом я подивилась у Вікіпедії, його відкрили 1916 року) і ком­пактний. Навіть повноцінних магазинів дьюті-фрі немає... Останнім часом аеропорт пере­орієнтували на бюджетні авіа­компанії. Він розташований кілометрів за 15 від Рима. До­братися в місто можна автобу­сом або таксі, які чекають пря­мо біля виходу з аеропорту. Таксі обійдеться у 40-45 євро.

Рим уже не той…

Тепер про сам Рим, точніше, про враження, від нього у «сухо­му залишку». Вони неоднозначні. Звісно, якщо говорити про пам’ятки архітектури, музеї, ба­зиліки, знакові місця та історичні будівлі, то тут нічого не змінило­ся. Рим справедливо вважають одним з найгарніших і найвелич­ніших міст у світі. Але, як на мене, пандемія внесла свої «коректи­ви» у загальну атмосферу, осо­бливо це відчутно у сфері обслу­говування. Таке враження, що після пережитого шоку від епіде­мії коронавірусу в італійців щось надломилося. У них ніби зник ку­раж, натомість з’явилися якась байдужість та пофігізм...

Почну з того, що мене най­більше здивувало, – це туалети у багатьох закладах в централь­ній частині міста. Таких недогля­нутих вбиралень я давненько не бачила. Здається, у закладах на них взагалі не звертають уваги. У нас навіть у кафе в райцентрі чи на першій-ліпшій заправці ту­алети чистіші. А там, наприклад, на унітазі немає сидіння чи від­сутній туалетний папір (закін­чився, але ніхто цього не пе­ревіряє). Або двері у туалет не зачиняються... І це не винятки чи поодинокі випадки. Така кар­тина майже в кожному закладі. Причому з вигляду цілком при­стойному.

Щодо кухні, то тут також си­туація помітно змінилася.

Якщо 15 років тому власне після перебування у Римі я за­кохалася в італійську кухню, то цього разу мене чекало вели­ке розчарування. Розумію, що у це важко повірити, але за тиж­день перебування в Римі я жод­ного разу не поїла смачно! Мені у Львові страви італійської кухні смакували більше.

Здивували й офіціанти. Як, утім, і продавці в магазинах. Від такої байдужості до клієнта я відвикла. Хоча потім зрозумі­ла, чому, скажімо, офіціанти такі неуважні. У більшості закладів сервіс уже включений у рахунок (приблизно 10 відсотків від вар­тості замовлення). Туристична привабливість Львова змуси­ла власників кафе і ресторанів дуже відповідально ставитись до свого малого бізнесу. У нас зазвичай вишколений персонал і особлива увага до чистоти за­кладу. В Римі з цим велика про­блема.

«У нас таких випадків 200 на день»

Але найбільша проблема – злодії! Нас одразу попереди­ли, що треба уважно стежити за своїми сумками, застерегли, аби усі гроші і документи зі со­бою не носили, бо випадків по­грабування туристів дуже ба­гато. Але такі застереження є типовими, бо відомо, що у всіх туристично привабливих містах працюють злодії і шахраї. Нещо­давно у моєї знайомої в Пари­жі мобільний телефон вирвали просто з рук...

Неприємності не оминули і нашу групу. В одного чоловіка з наплічника вкрали гаманець. Він навіть не помітив, коли і як, звернув увагу на відсутність га­манця лише ввечері у готелі. І це ще пів біди. Бо інша історія просто шокує. Після вечері кіль­ка дівчат з нашої групи виріши­ли прогулятися вечірнім Римом. Пішли подивитись Колізей, який гарно підсвічується, і звідти по­прямували у готель, що розта­шований неподалік Ватикану. Шлях довгий, але вечір був те­плий, тож вирішили йти пішки. Було це за десяту вечора. Йшли тротуаром однієї з централь­них людних вулиць, яка добре освітлена. Раптом почули різ­кий звук невеличкого мотоци­кла (по-місцевому “моторіно”). І в цю ж мить водій моторіно зі­рвав з плеча однієї з дівчат сум­ку. Ще мить – і злодій зі сумкою зник з поля зору. Шансів догна­ти водія, звісно, жодних. Тобто грабіжник на своєму моторіно заїхав на тротуар, причому його жертва йшла не з боку дороги, а під стіною. Здавалося б, логічні­ше було б пограбувати ту дівчи­ну, що йшла ближче до доро­ги. Але він вирішив по-своєму. Можливо, тому, що його жертва тримала сумку на плечі, а не че­рез плече?..

Найгірше, що дівчина мала у сумочці все: паспорт, всі гро­ші, телефон і банківські картки! Свідком пограбування був міс­цевий чоловік. Він не кинув ді­вчат у біді, а провів у найближ­чий відділок поліції. Але там на них чекав черговий шок. Оскіль­ки було вже пізно, поліцейські сказали прийти наступного дня, мовляв, уже не працюють. По суті, дали зрозуміти, що нічим допомогти не зможуть, і пора­дили звернутися в українське консульство.

Зранку дівчина вже була у на­шому консульстві, але й тут на неї чекало суцільне розчару­вання. По-перше, абсолютно байдуже ставлення працівни­ків консульства, жодної емпатії. На її зауваження, чому до неї так ставляться, відповідь: «У нас та­ких випадків 200 на день». Цей «вбивчий» аргумент, вочевидь, мав би її заспокоїти і задоволь­нити? Ба більше! Щоб отримати так званий білий паспорт, треба подати у консульство дві фото­картки (зробити їх самотужки, у консульстві таких послуг не на­дають!), копію втраченого пас­порта (це щастя, що в організа­торів поїздки ця копія була, а ось що робити звичайному туристу-одинаку?) і заплатити 28 євро. Причому обов’язково з кредит­ної картки... Як це має зробити людина, яку пограбували?! Яка логіка? Чому консульство не на­дає таких послуг безкоштовно? Адже усі ми, громадяни України, платимо податки, за які ці кон­сульства та посольства існують! Чому в разі біди ми маємо дола­ти чергові бар’єри, які вибуду­вала вже власна держава?!

Усі ці документи в консульстві приймають лише до 12.00. Якщо не встигли – то приходьте за­втра. У випадку з нашою дівчи­ною завтра група уже відлітала, і якщо їй не дали би паспорта, то була би змушена залишитись сама. Поки взяла відповідну до­відку у поліції, поки зробила фо­тографії (ще треба знайти, де їх зробити), поки взяла в організа­торів копії, встигла забігти у кон­сульство об 11.59! “Білий” пас­порт їй мали би видати того ж дня після 15.00. Вона прийшла, але їй сказали, що з Києва під­твердження її особи не при­йшло. Приходьте, мовляв, за­втра. А завтра опівдні у неї літак! Це ще й п’ятниця. Тобто, якщо нічого не вийде, то попереду вихідні, консульство не працює. Черговий шок і розпач. Усією групою довелося підключати усі можливі й неможливі зв’язки! Здається, телефонували навіть міністру закордонних справ... На другий день зранку вона по­їхала у консульство і, на щастя, паспорт їй видали.

Звісно, після таких пригод усі позитивні враження тьмяні­ють. Хоча зустріч із Папою Рим­ським, який привітав нашу гру­пу українською мовою – «Слава Ісусу Христу») та відвідання Му­зею Ватикану залишили неза­бутні емоції!

Як, втім, і кількаго­динна екскурсія Римом, яким не втомлюєшся милуватися. Хоча тут дуже важливо, щоб вам по­щастило з екскурсоводом. Дуже бажано, аби він мав не лише фактологічні знання, а й хариз­му... Проте сучасні невтішні ре­алії, на жаль, часто-густо пере­креслюють усю привабливість давнини, якою славиться Рим. Надалі “виїжджати” тільки на стародавній історії Вічного міс­та та унікальних пам’ятках архі­тектури не вийде. Якщо у Римі не зміниться загальна атмосфе­ра, не покращаться сервіс і рі­вень безпеки, то потік туристів зменшиться, і місто буде нада­лі занепадати. Принаймні мені до Рима повертатися вже не хо­четься. Мабуть, не випадково я забула кинути монету у фонтан Треві…

Читайте також: Подорож до Сицилії за 30 євро: що можна побачити на античному острові