Передплата 2024 «Добра кухня»

Гібрид комунізму і капіталізму

Жахливий клімат, екзотична їжа, культурний шок — враження від поїздки до Китаю

Я давно мріяла побувати у Китаї. Ця далека країна з найбільшим за чисельністю населенням у світі (за станом на 2016 рік — 1 мільярд 380 млн.) здавалася мені якоюсь міфічною, майже не реальною. Про неї так багато говорено, особливо останнім часом, вона настільки специфічна, суперечлива, загадкова, розрекламована, не подібна на інші країни, що зіткнутися з нею було навіть трохи боязно. Але у цьому, зокрема, і її особлива привабливість.

Нагода побувати у Китаї випала завдяки Спілці журналістів України. Вже багато років поспіль україн­ська спілка має партнерські стосунки з китайськими коле­гами. Щороку їхня делегація приїжджає в Україну, а наші журналісти їдуть до Піднебес­ної.

Ми їм крашанки — вони нам ручки «Паркер»…

Напередодні поїздки керів­ник спілки журналістів Сер­гій Томіленко попросив членів делегації взяти до Китаю на­ціональні сувеніри. Він вже не вперше їде у Піднебесну і знає, що китайські колеги дуже лю­блять обмінюватися сувеніра­ми. Це у них своєрідний ритуал. І тут я вперше зіткнулася зі сте­реотипами, які панують щодо цієї країни.

За сувенірами пішла на наш знаменитий львівський Верні­саж. Ну чим можна здивувати китайців? Дерев’яна булава, різьблена шкатулка, магнітик з видом Львова… Та переважна більшість цих виробів — Made in China. Кажу про це продавцям. Вони лише усміхаються. Та одна продавчиня запевнила мене, що її товар — не китайський ширв­житок, а виключно Made in Ukrainе. Купила у неї горнятка з вишитим візерунком, дерев’яні підкови та магнітики з видами Львова. Інші члени нашої деле­гації, як і я, не були оригінальни­ми у виборі сувенірів. Ми ними задарували наших китайських колег. Щоправда, наші крашан­ки, ляльки-мотанки, шкатулки, дерев’яні булави, вишиті руш­ники, а особливо книжки україн­ською мовою трохи дисонували з подарунками з їхнього боку. А це були або Power Bank (порта­тивний зарядний пристрій для айфона), або флешка, або ручка «Паркер»…

Архітектурна какофонія, смог і брак кави

Відстань від Києва до Пекіна — шість з половиною тисяч кі­лометрів. Далеченько. По суті, інший кінець світу. На щастя, вже є прямі рейси з Києва, бо ще кілька років тому (до війни з Росією) доводилося робити проміжну посадку для доза­правки у Новосибірську. Оскіль­ки авіасполучення між Росією і Україною було припинено у 2015 році, літак Міжнародних Авіаліній України (МАУ) оминає Крим і Російську Федерацію. Час польоту до Пекіна — 9 годин 20 хвилин, назад — понад десять годин. На спинках крісел є інди­відуальні дисплеї. Тож протягом польоту можна дивитися худож­ні фільми. Щоправда, на борту не було одноразових навушни­ків. Стюардеса винувато розво­дила руками, вибачалася за не­зручність, мовляв, закінчились. Тож фільми довелося дивитися лише із субтитрами. Я попроси­ла стюардесу передати керівни­цтву авіакомпанії, аби знайшли можливість закупити навушни­ки. На зворотному шляху навуш­ники вже роздавали… Протягом польоту годували двічі: через годину після злету повноцінним обідом, другий раз — за дві годи­ни перед посадкою — роздавали лише сендвічі. З напоїв — вода, соки, чай-кава. Алкоголь — лише за гроші. Маленька пляшечка вина — 3 євро. Час минув швид­ко, політ виявився не важким.

Між Києвом і Пекіном різниця у часі — п’ять годин. У столиці Ки­таю ми приземлилися о другій ночі за місцевим часом (дев'ята вечора за нашим). Нас одразу повезли до готелю, і перші вра­ження були саме від нічного Пе­кіна. Ну що сказати? Враження не дуже. Архітектура дуже різна, від сучасних хмарочосів до не­привабливих старих будинків, які нагадують радянські хру­щовки. Така собі архітектурна какофонія. Пам’ятаю, на одній з вулиць звернула увагу на нічний клуб, біля якого тусувалися кіль­ка молодих людей. Це, мабуть, єдині люди, яких тоді побачила. Місто було безлюдне. Втім, це і не дивно о другій ночі.

Різниця у часі — одне з най­більших випробувань під час від­рядження до Китаю. Це спочатку мені здавалося, що довго спати не варто, бо хочеться якомога більше усього побачити. Віді­сплюся, мовляв, у Львові. Тому наступного ранку ми домови­лись, що встаємо чимшвидше, снідаємо і ще до початку офі­ційних заходів йдемо гуляти містом. Турботливі китайці, ро­зуміючи, що ми втомлені після довгого перельоту, призначили першу зустріч аж на другу дня (за нашим часом — дев’ята ран­ку). Але ми вже о дев’ятій ранку (за українським часом — четвер­та ранку) рушили на прогулянку по Пекіну. Це була велика стра­тегічна помилка, принаймні для мене. Збій внутрішнього годин­ника укупі з жахливим кліматом, коли вдень припікало до плюс 35 (до того ж висока вологість і постійний смог) та незвичною їжею дав свій невтішний резуль­тат. На третій день нашого шес­тиденного перебування я захво­ріла. Думала, отруїлася їхньою їжею, але згодом зрозуміла, що мій організм просто запротес­тував. Коли ж він адаптувався, вже треба було повертатися в Україну…

До речі, ще одне «випробу­вання» — відсутність культури кавування. Ми як звикли? Про­кинулись — кава, прийшли на роботу — кава, ділова зустріч — кава, будь-яка інша зустріч — кава, на конференції чи семіна­рі — обов’язкові кава-брейки. У Китаї кави не п’ють. Взагалі! На сніданках у готелях кава, Богу дякувати, є, а ось на ділових зу­стрічах лише зелений чай — він стоїть на столі перед вами і про­тягом зустрічі відповідні дівчат­ка вам його періодично підли­вають. Жодного разу, на жодній зустрічі не було навіть натяку на каву. З огляду на різницю у часі, кожен день ми прокидалися за українським часом о другій-третій ранку. Через дві години — перший захід. Протягом дня — мінімум три-чотири зустрічі. Звісно, на першій ми засинали. Я мріяла лише про ковток по­двійного еспресо і руками під­тримувала повіки, аби зрадливо не падали. А на столі лише гор­нятко зеленого чаю. Це знущан­ня… Зеленого чаю, мабуть, ще довго не питиму, хоча, як і усі, я його накупила!

На столі – традиційне горнятко зеленого чаю. А я так мріяла про каву!
На столі – традиційне горнятко зеленого чаю. А я так мріяла про каву!

Але повернемося до першо­го ранку у Пекіні. Наш готель — майже у самому центрі міста, буквально за сто метрів від цен­тральної торговельної вулиці Ванфуцзін (Wangfujing). Тут, зо­крема, розташовані брендові бутики на кшталт Cartier та Prada. На розі вулиці величезний мага­зин Apрle, декорований чорним кольором. Здається, саме його бачила на фотографіях, коли ба­гатотисячні черги вишиковують­ся за новим айфоном. Нині він на реконструкції. Деякі члени нашої делегації планували придбати у Пекіні дешевий айфон. Казали, що новий можна тут купити за 200 доларів. Яким же було їхнє розчарування, коли побачили справжню ціну… Усталена думка, що у Китаї усе дешевше, черго­вий міф. Сучасний Китай взагалі сплетений із суцільних міфів, які самі китайці й продукують. Тут навіть у магазині Zarа ціни вищі, ніж у Львові чи Відні. Тепер мені зрозуміло, чому в Європі китайці як очманілі носяться по брендо­вих бутиках і скуповують все по­спіль…

Фонтани, що танцюють під спів Вітаса

…На початку вулиці, прямо на пішохідній зоні, стоїть пам’ятник рикші. Охочих сісти у візок, який начебто тягне цей рикша, не бракує. Щоб зробити фото, тре­ба вистояти імпровізовану чергу. До речі, справжніх рикш за весь час перебування у Китаї я не побачила. Або мені не пощас­тило, або вони вже не актуальні та втратили свою туристичну привабливість. Зрештою, у Пе­кіні такий шалений трафік авто­мобільного транспорту, що не уявляю, як у цьому потоці вони могли б безпечно пересувати­ся. Натомість у Китаї останнім часом дуже популярний прокат велосипедів. Чи не на кожному кроці стоянки для велосипедів, які можна орендувати. Зробити це дуже просто. Лишень треба закачати у телефон відповідний мобільний додаток. Велосипе­ди напрокат мають вбудований GPS-приймач. Півгодини оренди обійдуться, на наші гроші, при­близно у 4 грн. Відмінність від подібного європейського серві­су у тому, що в Китаї орендова­ний велосипед можна залишити будь-де, тобто його не треба повертати на стоянку. Відповідні служби відстежать його місцез­находження за навігатором, при­їде людина і забере його.

Пам’ятник рикші на центральній торговельній вулиці – популярне серед туристів місце для фото.
Пам’ятник рикші на центральній торговельній вулиці – популярне серед туристів місце для фото.

Зробивши кілька фото з бронзовим рикшею, прямуємо далі. Здалеку помічаю фонтан, що танцює під музику. Яким же було здивування, коли до моїх вух донеслася знайома мелодія російського співака Вітаса. На характерній для цього співака високій ноті фонтани злітають угору. Виявляється, Вітас тут шалено популярний. У 2011 році він знявся у революційному фільмі «Створення Китайської компартії». Після цього став ледь не національним героєм. У Шанхаї, у міському парку, йому навіть поставили триметровий пам’ятник! У цьому році співак має величезний тур — 40 кон­цертів у містах Китаю. Можливо, музичний супровід фонтанів, що танцюють, — своєрідна промо­ція цього туру?..

Зі мною китайці фотографувалися як із зіркою

Оскільки вулиця пішохід­на, звернула увагу, що серед туристів майже немає людей європейської зовнішності. Пе­реважно це китайці, вочевидь, приїжджі з інших міст. На нас місцеві звертають увагу. А я вза­галі почувалася зіркою, оскільки жінка зі світлим волоссям тут майже екзотика. Перший справ­жній культурний шок пережила, коли до мене підійшла китаян­ка з маленькою донечкою ро­ків п’яти і спитала, чи можна зі мною сфотографуватися.

Ще один культурний шок, що­правда, не такий емоційний, як перший, я пережила, коли по­бачила у вітрині магазину великі портрети китайських партійних вождів. Не теперішніх, а колиш­ніх. Нагадаю, Китайська На­родна Республіка є своєрідним заповідником комунізму, але комунізму гібридного (ця країна є таким собі гібридом комунізму і капіталізму). 1949 року до вла­ди в країні прийшли комуністи. Компартія править (заснована в 1921 році). Генсек Ц К КПК — Сі Цзіньпін. Він керує країною з 2013 року. У 2017 році на черго­вому з’їзді Компартії Сі Цзінь­пін виступив з багатогодинною промовою, в якій представив свою філософію «соціалізму з китайськими характеристика­ми у нову епоху» та пообіцяв до 2050 року перетворити Китай на світового лідера. Вочевидь, розуміючи, що швидко досягти цього не вдасться, 11 березня 2018 року під час щорічного за­сідання з’їзду народних пред­ставників у Пекіні була ухвалена конституційна поправка, яка дає змогу Сі Цзіньпіну залишатися на посаді президента необме­жений термін. Тож морально, точніше, інформаційно я була готова до того, що їду у країну, де правлять комуністи. А оскіль­ки моє дитинство припало на Радянський Союз, приблизно розуміла, як виглядає держава з такою ідеологією. Але все одно було дивно побачити це знову на власні очі. Попереду на нас чекали зустрічі у багатьох засо­бах масової інформації Китаю. Про них розповім згодом, але, забігаючи наперед, скажу, що мене вразило те, як в одній краї­ні можна поєднати дві неприми­ренні моделі правління — еконо­мічний лібералізм та технічний прогрес і водночас монополія комуністичної ідеології з то­тальною цензурою та відсутніс­тю свободи слова. Наприклад, через державний проект «Зо­лотий щит» тут заблоковано доступ до соцмереж Facebook, Instagram та обмежено доступ до популярних на Заході сай­тів, зокрема Google. Як своє­рідний замінник Facebook для молоді створили свою мобільну платформу WeChat. Блокуючи розповсюдження західних со­ціальних мереж у себе в країні, китайці натомість активно ви­користовують ці платформи для розповсюдження своїх ЗМІ, а відтак і просування Китаю як бренду у світі. Ось такі «подвійні стандарти».

Та повернімося до перших вражень. Сфотографувашись на тлі портретів вождів, йдемо на місцевий ринок, розташова­ний на цій же вулиці. Як я зрозу­міла, він створений спеціально під туристів. Його ще називають Вулицею закусок. Тут продають традиційні китайські сувеніри та смаколики — від солодощів, при­прав, чаїв до екзотичних комах на паличці (у вигляді шашликів). Коли їхала до Китаю, чоловік суворо попередив, аби тільки не спокусилася скуштувати ось такої екзотики. Я ж, попри за­борону, планувала таки спробу­вати цю їжу. Та коли побачила, як це виглядає — а комахи на па­тичку ще живі, здригаються, їх смажать при тобі — таке бажання зникло назавжди. Ніхто з нашої делегації не наважився поласу­вати смаженими китайськими тарганами та скорпіонами. Хоча людей, які це їли, я бачила…

Ось такі «смаколики» пропонують туристам на Вулиці закусок
Ось такі «смаколики» пропонують туристам на Вулиці закусок

Продовження читайте у наступному тижневику

Усі фото авторки

Схожі новини