Півтора року в «заповіднику диктаторів»
Гострі, як корейські приправи, враження від життя у КНДР — очима пенсіонерки, яка у молодості працювала у цій тоталітарній країні
Міжнародна спільнота з надією спостерігає, як блискавично, в інтересах мирного співіснування народів, розвиваються у ці дні події на Корейському півострові. А саме — на його півночі, на території КНДР, якою десятиліттями правлять комуністичні диктатори з династії Кімів. На тлі суцільної убогості тут із покоління у покоління насаджували ідеологічні догми, войовниче сприйняття решти світу. Ворогом номером один «трудового корейського народу» було призначено «американський імперіалізм». Аби «захиститися» від нього, авторитарний режим озброївся балістичними ракетами, які через примхи північнокорейських вождів будь-якої миті могли спровокувати Третю світову війну. Здається, цій політиці покладено край.
Військовий, дипломатичний, економічний тиск США змусив нинішнього лідера КНДР Кім Чен Ина сісти за стіл переговорів. Це стало воістину історичним проривом. У Сінгапурі відбулася зустріч керівників США і Північної Кореї, які ще кілька місяців тому вважалися найлютішими ворогами. Протягом 12 секунд Дональд Трамп перед камерами тиснув руку Кім Чен Ину. Той назвав цю зустріч «прелюдією миру» і визнав, що порозумінню заважали «старі заборони та поведінка», а тепер, мовляв, все це позаду.
Результати перемовин вражаючі: Пхеньян погодився на денуклеаризацію своєї країни — має бути знищено всі ядерні полігони у КНДР. Своєю чергою, США гарантують безпеку цієї країни. Перший крок таких намірів — відмова від спільних військових навчань з Республікою Кореєю, що на півдні, та у майбутньому — ліквідація американських військових баз там. Можливо, Вашингтон поступово відмовиться і від санкцій протии КНДР, надасть цій країні гуманітарну допомогу.
Згоріла фабрика — «винні американці!»
— Сама я — галичанка, зі Самбора на Львівщині, — розповідає Михайлина Романівна. — Після закінчення технікуму легкої промисловості отримала скерування на швейну фабрику в Ужгород, доробилася до інженера. Союзне тоді міністерство видало розпорядження відправляти наших фахівців у Північну Корею, створювати швейні виробництва — бо у тамтешніх людей нема роботи, нема що їсти.
Наша фабрика відправляла у КНДР контейнери з тканиною, моделі, лекала. А також фахівців, які навчили б корейців шити цивільну продукцію. На тамтешніх кількох підприємствах шили виключно військову форму — всі люди у Кореї ходили у зелених штанях і куртках…
Я потрапила у першу хвилю фахівців з України. Була тоді ще не заміжньою. Це була перша умова спецслужб для відправлення у КНДР.
У моїй уяві Північна Корея постала Радянським Союзом при Сталіну. Найперше, що вразило по прильоті в аеропорт Пхеньяна, — на кожному кроці величезні, висотою з п’ятиповерхові будинки, пам’ятники тоді ще живому правителеві Кім Ір Сену, дідусеві нинішнього керівника КНДР. Подумала: «Боже, куди ж я потрапила?». Люди залякані, зазомбовані. Пригадую, коли через замикання електропроводки згоріла одна фабрика, північні корейці казали, що пожежу влаштували американські імперіалісти. Думаю, що і тепер світогляд цих людей не змінився…
Жила я у невеличкому портовому містечку за 12 км від радянського кордону. Там ремонтували риболовецькі траулери — СРСР давав північним корейцям роботу, щоб не повимирали. Жили вони у злиднях, але коли зустрічали Кім Ір Сена, то плакали від щастя: «Він такий старенький, ледь-ледь іде, але так про нас піклується!».
У Кореї ми вчили місцевих шити цивільні речі, подекуди доводилося починати з нуля. Шили продукцію для всього Радянського Союзу: жіночі сукні, блузки, спідниці, костюми, одяг з бавовни, бязі, ситцю. Шили халати з вельвету. Я, наприклад, виготовляла продукцію для Уфи, Полтави.
Пропрацювала у КНДР півтора року. Платили нам 64 долари, частину зарплати видавали корейською валютою — вонами. За низьку цінність ми називали їх «дерев'яними». А ще були «червоні» вони, радянські, удвічі дорожчі від корейських. У крамниці, де ми купували за них речі (в основному китайського виробництва), корейці не мали права зайти, хіба що там отоварювали високих військових чинів. Своєю чергою, нам забороняли заходити у магазини рядових корейців (напевно, щоб не побачили їхню бідосю). Така була політика їхньої партії.
Столиця КНДР Пхеньян — гарне, заквітчане місто. Дуже чисте, прибирали його вночі, над ранок. Коли наближався день народження Кім Ір Сена, двірники мили вулиці водою з порошком.
У Пхеньяні гарний оперний театр, вражаючі монолітні багатоповерхівки. Зовсім не те, що в околицях-нетрях. Яке там життя — ми не знали. Нам не дозволяли туди ходити. Якщо хотіли прогулятися містом, змушені були робити відмітки у генконсульстві.
Для іноземців було облаштовано закритий спортивний комплекс із басейном, сауною. Туди приходили радянські електрики, будівельники, металурги, атомники, які тепер допомагають північним корейцям у їхніх військових програмах. У закритих магазинах наші фахівці купували собі модні у 90-і шуби із собачого хутра (бо поїхали у холодну Корею у куртках). Коли згодом повернулася додому, побачила, що у таких шубах ходило пів-Ужгорода…
Рибу для робітників висипають на землю
Як живуть прості північні корейці, ми не могли побачити — не дозволяли зайти до них у помешкання. Нам не дозволяли з ними спілкуватися «не за темою». Забороняли дружити. Не дозволяли запрошувати до себе чи піти до них у гості.
Якось наша землячка Світлана з Дніпра змусила одного начальника, щоб її запросили додому до кореянки, начальника виробничого відділу. До приходу українки готувалися місяць. Побачене у помешканні вразило убогістю: столик, циновка. Пригостили чаєм…
Бідність на кожному кроці. У місті на півночі, де була одна з наших фабрик, я поверталася у наш готель ввечері — і на вікнах будинків не бачила жодної фіранки, про тюль, штори і мови не могло бути. Все видно, що в хаті робиться…
Основна їжа корейців — рис. На день їм видають 800 грамів цього зерна. Щоб отримати його, треба довго вистояти. Перекладачка мені не раз казала: «Можна, я завтра запізнюся? Бо домовилася, що мені без черги дадуть рис…».
Корейці вирощують багато пекінської капусти, їдять її чи не щодень, солять на зиму, приправляють гострими приправами. Країну омивають моря, тож у раціоні є риба. Але… Свіжою її привозили на наші виробництва у… самоскидах, висипали прямо на подвір’я, а потім роздавали працівникам.
Люди у Північній Кореї підневільні. Знала перекладача з Далекого Сходу, яку обманом заманили в Корею з Радянського Союзу. Влада КНДР розказувала представникам цієї нацменшини, як добре жити на етнічній батьківщині, які корейці вільні, щасливі, що всі вони — здорові. Що у їхній країні прямо таки рай. Радянські корейці повірили, родинами поїхали туди — і в КНДР їх закрили як у резервації. По своїй країні їздили тільки за перепустками.
Під контролем перебували і радянські фахівці. Коли ми сідали на поїзд, щоб поїхати на інші фабрики, з нами сідала охорона, представник іноземного відділу, який не відходив від нас. За мною наглядали дівчина і чоловік, мали при собі пістолети. Це відчувалося, коли ці кореянки у військовій формі, влучивши момент, обнімали нас. Так-так! — обнімали. З природної цікавості. Захоплювалися, яка у нас, іноземців, світла шкіра, волосся. Я для них була екзотичним прибульцем. Ми їм подобалися, вони хотіли бути схожими на нас. Пригадую, наступного ранку після таких обіймів корейські дівчата так напудрилися (хотіли виглядати привабливо), що я свій цех не впізнала. Бувало, вчу одну кореянку, як правильно шити, а вона бере мою руку, гладить і каже: «Яка гарна!».
Або іншого разу: дивлюся, мій контролер іде у зеленій кофті з рожевими ґудзиками, які зовсім не гармоніюють. Кажу: «Кім, як же так можна?». А вона мені: «Це ж так красиво!». Красу вони бачать по-своєму: червона квітка має зелене листя, то як це може бути не гарно?
Північні корейці фанатично вірять своїм поводирям. Чому? А чому в СРСР так вірили Сталіну? Пропаганда втовкмачує в їхні голови ідеї Чучхе. Їх розробив Кім Ір Сен, всього цих ідей майже дві сотні. У Пхеньяні побудовано величезну, на кілька поверхів, стелу, де на кожній плиті виписано по окремій такій «заповіді». Основна з них: людина має зробити все сама, ні від кого ніщо не запозичувати, — і тоді їхня країна процвітатиме. Зважаючи на такі підходи, вважаю дивом те, що нас запросили навчати корейців швейної справи…
Радянщина на кожному кроці
Усі об’єкти у Північній Кореї будував СРСР. Були там свої народногосподарські плани-«семирічки», звучали зобов’язання виконати їх за п’ять років. Однак північні корейці зовсім не зацікавлені у результатах своєї праці. Не мали стимулу. Не було іскринки в очах. Бо їм не платили. Якщо і давали — то якісь копійки і рис.
Якось запитую у своєї перекладачки (її повернули з СРСР, насильно видали заміж за військового): «Кім, чому діти ходять по вулиці з барабанами, у галстуках і співають?». А вона: «Це вони надихають людей на працю — щоб краще працювали, щоб веселіше було».
Свого Кім Ір Сена корейці обожнюють Всі повсякденно носять на грудях значки з його зображенням — може, і сплять з ними. Діставали мене своїми запитаннями: «Як ви ставитеся до Великого Вождя? Що ви про нього думаєте?». Казали, що у них — найщасливіша країна, найкраще життя.
Коли Кім Ір Сен повертався з Радянського Союзу, я саме працювала у місті, де була його літня резиденція. Їхала по дорозі, яка вела до цього палацу. Дивлюся: на узбіччі сидять жінки, їхні діти — на спинах. Ці жінки ножицями стрижуть траву. Запитую перекладача: «Що сталося?». А Кім відповідає: «Великий Вождь завтра приїжджає!». Я пішла до секретаря парторганізації, щоб мені дозволили подивитися на цю зустріч, але отримала відмову.
Північні корейці ізольовані від світу. По телевізору мовлять лише два державні канали. Тож зрозуміло, що робиться в їхніх головах. Пригадую, у нас у порту працювали три молоді корейці-перекладачі. Коли поженилися, їм виділили на три сім’ї… одну квартиру. Наші хлопці жартували: «Як ви спите разом?». А вони дивуються — мовляв, усе нормально…
До слова, у Північній Кореї дозволяли мати до трьох дітей. Але потім перекладачка мені розповіла: «Великий Вождь сказав, що треба народжувати менше…».
У пресі розповідають про концтабори у Кореї, але я про це не чула. Точно знаю, що у Північній Кореї придушують «інакомисліє». Неугодних, достойних людей, що були не згідні з режимом Кім Ір Сена, виселяли у місто Індок, де великі хімічні заводи (як колись наших людей — у Сибір). Там стояв такий нестерпний сморід, що несила було дихнути…
На останок ми поцікавилися у Михайлини Романівни, чи вірить вона, що північні корейці коли-небудь заживуть іншим, достойним життям? А чи диктатура і далі правитиме бал?
Я дуже здивувалася нинішнім змінам у відносинах США і Північної Кореї, — каже наша співрозмовниця. — Хоча… Ще тридцять років тому у КНДР було дуже багато тих, хто думав інакше, ніж це говорила комуністична влада. У
1988 році, коли у Пхеньяні відбувався Всесвітній фестиваль молоді і студентів, Пхеньян спорожнів — зі столиці вивезли всіх «ненадійних» корейців, переважно молодих — щоб, не дай Боже, щось зайвого не сказали. Залишилися у місті лише «перевірені», найбільш вірні комсомольці і комуністи.
У Північній Кореї жило і працювало багато вихідців з Радянського Союзу, зокрема, українців. Вони з корейцями говорили і на «заборонені» теми. Думаю, поступово тамтешні люди зміняться. І житимуть щасливо, по-людськи. Але, щоб це сталося, має минути багато часу…
