«У Бразилії на поле до селянина може прийти… леопард»

Вічне літо, брудні нетрі й жахлива безкоштовна медицина — переважно так описують життя у Бразилії українці, які там побували. Іншу думку стосовно цієї країни має український співак, фіналіст «Голосу країни» Назар Савко. Він відвідав Бразилію на запрошення української діаспори, що базується у місті Прудентополіс (штат Парана). Як живеться у країні сонця, самби та дикої природи етнічним українцям, співак розповів журналісту «ВЗ».

У Бразилії українці належать до найстаріших етнічних груп серед іммігрантів. Понад сто років тому вирушили за океан «за щастям, за долею» і створили у Бразилії свій особливий світ.

Наприкінці ХІХ століття у країну диких мавп приїхали близько 20 тисяч eкраїнців, усі — вихідці з Галичини. Агенти італійських пароплавних rомпаній обіцяли їм дешеві й родючі землі, але, приїхавши в невідому їм досі країну, українські селяни виявили замість чорноземів непрохідні джунглі.

Центром українського поселення стало засноване ними місто Прудентополіс. За чотири хвилі імміграції до Бразилії виїхало з України ще близько 200 тисяч українців. Тепер їх кількість у Бразилії сягає 500 тисяч осіб, майже 99 відсотків з яких народилися у Бразилії і проживають у штаті Парана. Більшість українців живуть у сільській місцевості. Їхні онуки і правнуки говорять українською і вважають себе «нашими»! Завдяки українцям на місці непрохідних джунглів тепер росте хліб.

— Темношкіре населення живе переважно на півночі країни, — розповів Назар Савко. — Ріо-де-Жанейро, Сан-Паулу, ще нижче Коритиба. Там дуже тепло і літає багато комах, які своїм укусом можуть серйозно нашкодити здоров’ю людини. Етнічні українці живуть на території, де помірний клімат, тобто на півдні, бо у Південній півкулі чим південніше, тим холодніше. Ми ходили на екскурсію у джунглі, і там не було жодної комахи. Чому наша екскурсія почалася саме з джунглів? Бо всі міста власне там і заховалися. Навколо кожного міста чи села — ліси. А біля ріки Сан Джоан (Святий Іван) такі мальовничі водоспади, які можна хіба що у фільмах побачити!

Нас повели у таку місцевість, де все заросло настільки, що чоловіки прорубували стежку мачете. Трохи було лячно, бо все ж таки джунглі! Мало яка тварина може напасти. До речі, там багато леопардів. В один момент відчув неприємний сморід. Гірший, як у цирку! Це свідчило, що паралельно з нами йде леопард. Ці мудрі кицьки не нападають, якщо людина більшого зросту від них. Не дай Боже присісти, і леопард відчує, що ти нижчий, ніж він, тоді біди не оминути…

Українці у Бразилії переважно займаються сільським господарством. На поля леопарди також можуть прийти. Мені розповідали випадок, коли селянин сів перепочити і почув своєрідний сморід у себе за плечима. До нього наближався леопард, бо чоловік, сидячи, був нижчим за звіра. Землероб замахнувся лопатою, і леопард втік.

Назар Савко також розповів про український Музей тисячоліття. У музеї народні строї — вишиванки, кептарики, знаряддя праці українців у ті далекі часи. А на самій площі — пам’ятник Тарасові Шевченку.

Укранці у Бразиції бережуть традиції і звичаї своїх предків. На кожному сільському подвір’ї поруч з новою віллою стоїть старенька дерев’яна прадідівська хата. Колись українцям у Бразилії було важко: на них нападали, тож комусь треба було тримати оборону. Для цього створювали загони «січових стрільців». Тепер наші земляки, отримавши відповідну освіту, працюють на керівних посадах. Назар каже, його розпирала гордість, коли у місті Фосдуїгвасу, що на кордоні між Аргентиною, Парагваєм і Бразилією, найбільшою у світі гідроелектростанцією керує інженер-українець.

Попри те, що колись в українських родинах прийнято було мати багато дітей, у Прудентополісі у сім’ях переважно по двоє дітлахів. Щоправда, у колишнього мера міста аж дев’ятеро. Вони вже дорослі, працюють. Усі живуть окремо, як, зрештою, повнолітні діти в усіх інших родинах. Загалом, там ніхто не поспішає одружуватися, особливо дівчата.

У школах немає предмета «українська мова», але мову діти вчать при церкві, у католицьких осередках. А ще проводять конкурси краси, де дівчата-старшокласниці повинні українською розповісти, де народилася, хто ти, де працюють твої батьки і чому ти любиш Україну. Переможницям вручають грошові сертифікати на суму 900, 400 і 200 реалів, відповідно за перше-третє місця (300 доларів, 130 і 70 доларів).

При церкві є дитячі садочки, у яких виховательками працюють катехитки, вони ж і навчають старших учнів української у недільній школі.

— Українські школярі у Бразилії хочуть якомога більше знати про батьківщину своїх предків, — каже Назар. — Для них організували зустріч зі мною, на яку прийшло понад дві тисячі дітей. Ламаною українською запитували про своїх ровесників в Україні, їхні захоплення, про війну, театри… Ніхто не хотів розходитися. Наша розмова тривала кілька годин.

Ще у 50-х роках минулого століття Бразилія була країною з малограмотним населенням. Ситуація почала змінюватися, коли почали проводити освітні реформи.

Середня освіта у країні представлена двома ступенями: обов’язкова початкова школа — з першого по восьмий клас, і середня школа. Це ще плюс три роки. Після закінчення школи в учнів є кілька варіантів — або шукати роботу різноробом (із нестабільною зарплатою, якої вистачає хіба що на найнеобхідніше для однієї людини), або безкоштовно продовжити навчання у технічних школах на кшталт наших ПТУ. Хто хоче вчитися, має шанс вступити у виш. Вони є платні і безкоштовні. Вчителі заробляють небагато. У них середня зарплата, а це 3 тисячі реалів (1000 доларів).

— До речі, бразильські гроші мають гарний дизайн, — каже Назар. — З одного боку на купюрі номінал, з іншого — тварина або птах.

Бразилія — найбільший експортер м’яса. Його там справді вирощують і їдять багато. Бразильці обожнюють страву чураско — печене м’ясо, всередині з кров’ю. Популярні також курячі серця, з яких готують шашлики. Національна страва називається фежуада — свинячі ребра, вуха, приправлені спеціальним соусом з чорної квасолі. До цього додають гарнір. Як правило, рис. А ще шатковану капусту. І як справжні українці, ліплять вареники. Правда, вони не такі, як наші.

Там немає священних тварин, не ходять вулицями дикі тварини і не скачуть з дерев мавпи. Затее особливе ставлення до свині — її вранці виганяють на вулицю, а вона ввечері сама приходить додому. Тому вислів «дурна свиня» — не про бразилійських хрюшок. Натомість корови мають певне місце для випасання. Вони сірі й безрогі. А ще птахи, що літають містами: як у нас ворони, у них — тукани з довжелезними жовтими дзьобами. І колібрі, яких, якщо добре придивитися, можна побачити на квітці.

Попри неймовірну красу Бразилії, щедрість і привітність місцевого населення, багату історію, ця країна також славиться високим рівнем злочинності. Грабують не лише вночі, а й вдень. Тому більшість будинків відгороджені височенними загорожами, зверху на яких у кілька рядів колючий дріт…

Фото Назара Савка