Біля Стіни Плачу я плакала, як мала дитина, і мене трясло, ніби з мене виходили усі гріхи...

Враження журналіста «ВЗ» від відвідин святих місць в Ізраїлі.

Осмислення цієї подорожі прийшло пізніше. У попередніх репортажах я розповідала про весілля і похорон, ритуал обрізання і шабат. У тиждень Великого посту хочу згадати про святі місця, де був Ісус Христос і якими ходили святі апостоли, — старе і вічне місто Єрусалим. Історія міста перевалює за чотири тисячоліття, а може, ще глибше. Сучасний святий град одних розчаровує, бо люди просто не готові до відвідин святині. Натомість окрилює інших. Можливо, хтось бачить замість Біблії, що оживає перед очима, незрозумілі руїни і чує явно прикрашені розповіді гіда. Я ж на якусь мить почувалася причетною до усього, що відбувалося тоді, і глибше починаю тепер розуміти суть Євангелія. Тому що багато речей стають зрозумілими лише тоді, коли на власні очі бачиш реалії, що описані у ньому.

Той Єрусалим, який пам’ятав Христа, перестав існувати у 70 році від Року Христового. Майбутній імператор Тит Флавій взяв штурмом місто і зрівняв його зі землею. Першим християнам, живим свідкам євангельських подій, перед початком нападу вдалося втекти, а коли повернулися, знову відшукали свої святині: Голгофу і Гріб Господній, зберегли оригінальну топографію святих місць до часів імператора Адріана. У 135 році імператор Адріан ще раз зруйнував Єрусалим, а на його руїнах збудував нове місто. Планування суттєво відрізнялося від Єрусалимського і нагадувало римський військовий табір.

Ізраїль змінив багато володарів і пережив кілька землетрусів та воєн. Старе місто навіть планування військового табору успадкувало у загальних рисах. Мурашки бігають по тілу, коли гід розповідає і показує на місце, де був розіп’ятий Христос, і вказує на кожну зупинку Хресної дороги.

Серце Єрусалима — Старе місто. Його внутрішній, порівняно невеликий квадрат оточують потужні фортечні стіни. Тут, на вимощених бруківкою вулицях, розляглися чотири густонаселені квартали: мусульманський, християнський, вірменський і єврейський. От саме по них і проходить Хресна дорога до Храму Гробу Господнього. Коли жив Христос, тут, за словами гіда, був віддалений від забудованої частини міста сад. І називалося це місце — Голгофа. Тут Ісуса розіп’яли римські легіонери і поховали, а через три дні сталося диво Його воскресіння. Від цієї події і почалася історія християнської релігії.

Щороку на Великдень до Храму Гробу Господнього приходять тисячі паломників, бо саме звідси, лише раз на рік, Господь дає благодать — чудотворний Благодатний вогонь, який потім передають від свічки до свічки, і літаками доставляють до всіх християнських храмів світу.

У Гріб Господній може увійти будь-який паломник, незалежно від віри сповідання, але лише у ті години, коли храм відкритий, і коли на Гробі не відправляють Службу. Коли ми заходили у маленьку капличку у великій церкві, побачили маленького православного грецького монаха. Він там, за словами гіда, стоїть завжди. Це для того, щоб люди не затримувалися всередині перед Гробом. Монах дозволяє увійти двом-трьом особам, щоб могли прикласти чоло до плити, а через секунд 10-15 стукає кулачком до стіни. Таким чином подає знак — на вихід. Я навіть “Отче наш...” не встигла промовити... Фотографувати там також не можна. Попри те, що користуватися камерами заборонено, керівнику нашої групи Теодозії-Любові Микитці вдалося клацнути телефоном місце першого спочинку Христа.

Всередині великого храму, у якому є капличка з Гробом Господнім, лежить Камінь помазання — місце, де Йосиф помазав миром і алое тіло Ісуса. Туристи прикладають до Каменя придбані сувеніри — свічки, обереги і... голови. Моляться і просять у Всевишнього здоров’я для себе і своїх рідних.

Ще одним важливим місцем для поклоніння у храмі Гробу Господнього є Церква Голгофи, в якій є місце розп’яття Христа. Я бачила ікони, на яких Христос молиться на горі Голгофі. Коли сказали, що ми також відвідаємо це святе місце, уявляла, що доведеться йти високо вгору до того каменя, біля якого молився Ісус. Однак була щиро здивована, коли замість високої гори побачила 15 сходинок, які вели на Голгофу. За словами гіда, паломники з гори брали собі на пам’ять по жменьці землі, по камінчику, через що гора почала зменшуватися. Щоб її остаточно не розібрали на сувеніри, Голгофу закрили мармуровою підлогою. І лише справа і зліва від престолу у засклених пройомах можна побачити сірий камінь самої Голгофи і тріщину, що йде через усю гору внаслідок землетрусу у момент смерті Спасителя. Саме там, на Голгофі, можна засвітити свічку зліва за упокій, і в думках промовити імена померлих. А справа є місце, де ставлять свічку за здоров’я рідних і близьких. Записок там також ніхто не пише, лише подумки треба перелічити усіх, за кого просите здоров’я у Всевишнього. Встановленої плати за свічки на Голгофі нема, але символічно кілька шекелів чи центів (або й більше) треба кинути у скриньку. Дехто з нашої групи, щоб зекономити, кидав українські копійки.

Ще одним вражаючим місцем є церква біля підніжжя Елеонської гори, в якій є гробівець із захороненням Пресвятої Діви Марії. Після Успіння тіло Богородиці також було вознесене на небо. Тому її гробівець, як і Гріб Господній, - порожній. Та, попри те, що біля гробівця Богородиці можна постояти напівзігнутою, у цьому храмі витає така енергетика, що постійно здавалося, ніби з небес хтось за мною стежив.

Мабуть, нема у світі людини, яка би не чула про Стіну Плачу, — місце, де здійснюються найсокровенніші мрії, і де кожен може залишити маленьке послання Богові зі своїми проханнями, молитвою і вдячністю. За правилами, її називають Західною Стіною, але свою назву Стіна Плачу отримала за те, що паломники приходять і прихиляють голови до неї. Складає­ться враження, ніби людина насправді плаче. Стіна Плачу, за словами гіда, найсвятіша забудова, яка є в єврейського народу. Її величезне старе каміння вистояло, щоб стати свідками єврейського минулого, трагічної поразки, тисячолітньої боротьби і надії. У 1948 році, коли Старе Місто завоювала Йорданія, євреям заборонили доступ до Західної Стіни. І лише через майже 20 років, у 1967 році, після Шестиденної війни, коли Єрусалим знову був об’єднаний, біля Західної Стіни могли молитися євреї і паломники з усього світу.

Стіна розділена високою загорожею. Справа моляться жінки. Можна підходити без хустини. Натомість чоловіки, яким дозволено прихилятися до Стіни зліва, обов’язково повинні мати на голові капелюх, шапку, а найкраще кіпу. Якщо ви приїхали з іншої країни і не знали про це, при вході такому туристові видадуть головний убір.

Враження від відвідин площі, на якій стоїть Стіна, — особливе. Коли я підходила до Стіни, сльози, наче вода з крана, лилися самі. Передати словами емоційний стан — неможливо. Мене трясло, і, здавалося, що з мене виходили усі гріхи…

Знайти вільну шпаринку, щоб запхати записку, нереально. Їх там — море. Бачила, як не зовсім порядні люди витягали чужі записки, кидали їх на землю і туди впихали свої.

У визначений день спеціа­льні люди приходять до Стіни Плачу, витягають записки і ховають їх у землі. При цьому читають молитви. Одна жінка розповіла мені біля Стіни, що недавно двоє дітей — брат і сестра — написали у записці прохання, щоб Спаситель подарував їм братика або сестричку. Через рік їхня мама народила двійню. Нема суворих правил, що треба просити. Якщо ваші бажання не суперечать реальності і здоровому глузду, то вони обов’язково здійсняться у визначений час. Треба пам’ятати, що у житті трапляються дива!

Редакція газети “Високий Замок” дякує туристичній фірмі “Карпатія-Галич-Тур” за організацію цікавої подорожі.

Схожі новини

Популярне за добу

Популярне за тиждень