За чотириста білоруських карбованців можна купити коробку сірників

До Білорусі ми в’їхали з боку Латвії. Східна Латвія викликала смуток —покинуті села, поспіхом поліпшені будинки, побудовані ще за радянських часів, і поодинокі кафе вздовж дороги з несмачною їжею і поганим обслуговуванням. Мабуть, активна частина населення переїхала в інші країни Євросоюзу, де якість життя вища і можливостей більше.

Контраст впадав у вічі, коли ми в’їхали до Білорусі. Доглянуті села, оброблені поля і хороші дороги. Ми зупинилися у Браславі, невеликому районному центрі на півночі Білорусі. Згадалося минуле, коли побачили пам’ятник Леніну і дошку пошани в центрі міста. Тут вулиці Комуністична і Радянська, типові радянські будинки і ненав’язливий сервіс у кафе і магазинах.

Ми, міжнародна група екологів, працювали в національному парку «Браславські озера». Національні парки в Білорусі - своєрідні утворення. Вони включають як території, де охороняється природа і вводяться обмеження на багато видів природокористування, так і лісгоспи і колгоспи. Тому директор парку повинен розбиратися не тільки в екології, а ще й у тому, як доглядати за лісом і заготовляти деревину, вирощувати хліб і розводити худобу. Є, звичайно, у такій організації свої плюси і мінуси. З одного боку, кошти на охорону природи можна виділяти значні, але важко балансувати між екологією і бажанням заробити якнайбільше.

Села - багатолюдні. Сільське господарство отримує великі дотації від держави. Колгоспи все ще існують. Хоча зарплати там низькі, люди мають роботу. Будинки у селах однотипні — без розкоші. Багаті садиби дуже помітні, і їх мало. У селах люди привітні і спокійні, хоча бурчать на владу і тихо критикують, нарікаючи, що економічна ситуація погіршується і рубль девальвує. “Якщо хочеш отримати мільйони, приїжджай до Білорусі”, - жартують. Банкноту номіналом 500 білоруських карбованців називають “сміття”, оскільки коробка сірників коштує 400. Нам часто допомагали знайти потрібну купюру у наших гаманцях у магазинах, важко було звикнути до купюр із п’ятьма нулями. Ціни на продукти харчування такі, як в Україні, а от ціни на готельні послуги — нижчі.

Держава підтримує розвиток агротуризму в селах. Охочі отримують кредити на облаштування своїх садиб для прийому туристів і платять до смішного низький податок. Основна маса туристів - з Росії. У цьому році ситуація критична: туристів мало через економічну кризу в Росії. Сфера обслуговування у селах не розвинена. Магазин і пошта - основні послуги. Ми запасалися своєю їжею, оскільки кафе знайти складно, навіть у великих містечках.

У селах нас охоче запрошували до своїх хат, пригощали чаєм, медом і млинцями. Розпитували про Україну. Слухали уважно і не нав’язували своєї думки. Нарікали, що є багато біженців з України. “Вони сюди тікають і отримують дуже швидко роботу. Мені казали, що українці отримують зарплатню більшу, ніж місцеві”, — каже продавець у магазині. Правда це чи ні — невідомо, але такі розмови створюють певне напруження у селах, де є біженці.

З повагою згадували свого президента — Олександра Лукашенка, запевняючи, що він тримає ситуацію під контро­лем. “Головне, щоб не було війни. В Україні зараз біда. А в Росії — криза внаслідок санкцій”, - каже Василь, працівник готелю у Полоцьку, де ми зупинилися по дорозі до Мінська. “Ми вже під санкціями десять років, якось тримаємося”. В магазинах - більшість товарів національного виробника. Смачні ковбаси і сири, взуття і одяг із претензією на якість.

Нам розповідали, що ведеться боротьба з корупцією та бюрократією, підкріплюючи це фактами, кого із посадовців і коли заарештували. “Порушення - суд - тюрма. І це працює”, - пояснив наш колега із Академії наук Білорусі. І в той же час нарікали, що всі крадуть у колгоспах і важко протистояти “думці зверху”. “Ми отримали кошти на розвиток туризму у національному парку, розробили стратегію, як їх краще використати, а тут приходить розпорядження із міністерства, що на ці гроші потрібно побудувати новий притулок для туристів. А в нас вже три таких, і вони збиткові. І що нам робити?” - каже Наталя, працівниця парку. Подібний відчай часто можна відчути у розмовах із держслужбовцями.

На наші запитання про кандидатів на пост президента Білорусі (розмовляли напередодні виборів) задавали риторичне запитання: «А яка різниця?» Розмови на політичні теми не підтримуються, і не тому, що лячно, просто їм не цікаво.