На день народження подаруймо воїну дрони!

17 жовтня у нашого Ореста ювілей. Точніше, ювілейчик — всього якихось там 20+10. Кажу «нашого», бо свої чи не перші журналістські університети цей хлопець, здається, ще студентом, проходив у нашій газеті «Високий Замок».

Перо-мікрофон змінив на автомат

Пригадую, як з’явився він у редакції: худенький, скромний, не балакучий, але із допитливими очима-каганцями. Весь такий позитивний, з усмішкою, яка, мабуть, не зникла б навіть, якби його за щось люто сварили.

А ганити цього практиканта і не було за що. Тексти, які він пропонував для друку, були доволі добротними матеріалами. Без «води», з фактами-родзинками, оригінальною побудовою сюжету, образними висловами, цікавими деталями. І свіжим поглядом молодої людини на світ, який квапиться пізнати якомога швидше.

Як і кожний юнак, до нестями любив футбол, сучасну музику, але після недільних матчів у селі під Львовом чи то пізніх концертів приїжджих зірок на ранок він, не зовсім виспаний, приносив у «ВЗ» чи передавав «електронкою» обіцяну статтю…

Пригадую його репортаж про Львів, який просинається раніше від сонця. Першим, як відстежив Орест, будив улюблене місто ретельний двірник у його дворі. З якою любов’ю журналіст описав процес народження львівського дня! Той матеріал сприймався не просто як захоплююче чтиво — то було щось!

На пам’яті і довоєнне відрядження Ореста чи то на схід, чи то на південь України. А потім його, пропущені через себе, подорожні враження-замітки, від яких у мене, читача, мороз пішов по шкірі…

За якийсь час талановите молоде перо узяли до себе львівські телевізійники. Довго серед них не затримався — Ореста запросила столиця.

Харизматичний галичанин став обличчям новинних програм каналу СТБ. Ніколи не забуду, яким зосередженим і водночас спокійним (заспокійливим для мільйонів українців) було воно, коли доносив до нас тривожні повідомлення з фронту у лютому 2022-го…

Ось уже кілька місяців журналіст Орест Дрималовський перебуває у лавах захисників України. Перо, блокнот, камеру, мікрофон змінив на автомат. Костюм диктора — на камуфляж десантника. Київську телестудію — на окопи десь під Кураховим на Донеччині. Вчинити так підказала не повістка — серце…

Навіть там, на лінії зіткнення з ворогом, Орест не забуває про свій цивільний фах. У коротких паузах між боями встигає написати маленькі фронтові новели, від яких перехоплює подих, з яких дихає війна, з яких виринають постаті наших героїв, які цю війну хочуть задушити. Речення лаконічні і промовисті, як патрони…

«Ми не зможемо домовитись з тигром, коли наша голова — в його пащі…»

Кілька днів тому Орест звернувся до своїх друзів у соцмережах. На перший погляд, його послання є приватним, насправді воно — громадянське. Вчитайтеся у ці рядки:

«Через кілька днів мені 30. Зовсім ніколи озиратись назад чи будувати плани. Ніколи думати: чи зробив я достатньо? Або ж ким я буду через 5 чи 10 років? І чи буду взагалі? Сьогодні я думаю про інше: як дістати дрони? В ідеалі — багато дронів. Нічні і денні. «Мавіки», «аутели», «матраси».
FPVшки потрібні. Багато FPVшок! Щоб закошмарити до смерті тих, хто позбавляє мене і моїх побратимів думок про майбутнє.

Позбавляє віри у те, що ми повернемось — збудуємо сімʼї, народимо дітей, будемо мандрувати і займатись власними справами. І не будемо думати, як дістати дрони.

Мені потрібні дрони.

Дрони можуть дуже багато! Можуть виявити ворога ще задовго до того, як він вирушить вбивати моїх побратимів. А потім завдати таких ударів, що від їхніх танків залишиться один попіл і згарище.

Дроном можна завести людей на позиції. Вберегти від несподіваної небезпеки. Дрони буквально рятують життя, я це бачу щодня.
Тому мені потрібні дрони.

Бо нам потрібно їх знищити. Бо ми не зможемо домовитись з тигром, коли наша голова — в його пащі. Нам потрібно завдати ворогу таких втрат, щоб він зупинився. А зупинивши ворога, ми побачимо його слабкість.

Зло, яке здається непереможним, завжди слабке і нікчемне, коли його вразливість виявлена.

Так було завжди.

Тому мені потрібні дрони.

Я не чекаю подарунків і привітань. Я так чекаю дрони! Подаруйте мені дрони, будь ласка!"

А через день з’явився такий допис Ореста:

«Цей збір відкрив «Сабіб» (Вова Собипан), командир нашого 1 десантно-штурмового батальйону.

Людина-легенда. На фронті — з березня 2014. Починав солдатом, пройшов Донецький аеропорт, був поранений у Зеленопіллі.

Це його батальйон найдовше утримував Марʼїнку — аж доти, доки місто не стало руїною. Але навіть тоді оборона продовжувалась.

У складі цього батальйону, обороняючи місто, загинув мій однокласник Роман Демчук.

Сьогодні наша бригада не дає ворогу прорватись у Курахове. І завдає ворогу таких втрат, що про це напишуть в підручниках військової справи.
Але нашим пілотам потрібні дрони. Нічні і денні «Мавіки». Щоб далі виявляти і знищувати.

Потрібні критично.

Загальна ціль: 1000 000 грн

Моя ціль: 300 000 грн

Подаруйте мені дрони, будь ласка!"

Тож я прошу своїх читачів, моїх друзів (у тому числі - фейсбучних) допомогти Оресту отримати на його ювілей такий жаданий подарунок. Заради великої української справи поділіться з ним своїми тяжко заробленими гривнями, доларами, євро. Реквізити нижче.

Я не дуже розбираюся у сучасних вебтехнологіях, але знаю, що ваші донати дійдуть за призначенням, якщо надішлете їх на банківську картку:

5375 4112 1857 5186

Або коли проведете цю важливу транзакцію за посиланням:

https://send.monobank.ua/jar/8zEoxDb8qK

Зробімо десантнику-журналісту приємне! А заодно — собі. Всім нам. Рідній Україні.