«Чайка стала не просто хобі, а сенсом життя»

Легендарна козацька чайка «Пресвята Покрова», що відтворює традиції козацького флоту, який панував на водах Чорного моря та Дніпра у ХVІІІ столітті, прийшла до столиці Великої Британії — Лондона. Судно, яке збудували у Львові у 1992 році за автентичними кресленнями корабля, знайденого на дні Дніпра поблизу Хортиці, взяло курс на Лондон після реставрації та ремонту з Бретані. Зустрічали українську чайку, яка пройшла 30 тисяч морських миль навколо Європи, сотні українців, які живуть у столиці Великої Британії, вигуками: «Слава Україні! Слава нації! Україна — понад усе!». І навіть сам генерал Валерій Залужний прийшов на зустріч з командою «Пресвятої Покрови». Про це журналістці «ВЗ» розповів один з капітанів чайки — художник Тарас Бенях, який пішов добровольцем на фронт — захищати волю і незалежність України. На час мандрівки командування відпустило Тараса Беняха на виконання почесної місії за кордон.

— Пане Тарасе, ви — один з капітанів легендарної чайки «Пресвята Покрова». Здійснилася ваша дитяча мрія — збудувати такий човен і пройти на ньому десятки тисяч миль?

— Так, я мріяв про це з дитинства, але насправді авантюра з чайкою триває понад 30 років. Я мав можливість 1992 року долучитися до будівництва чайки, і відтоді чайка стала не просто моїм хобі, а сенсом життя. У молоді роки у море виходили навіть і на пів року.

— Це тому, що так любите море, чи хотіли відродити ту козацьку чайку — як символ незламності?

— Ще задовго до чайки, коли був студентом, багато читав про неї. У мене завжди були мрії про подорожі морем. А з 1992 року, коли Україна почала відкривати себе світові, нашою місією стало розповідати світові про Україну, а згодом і про морські традиції. Жодні інституції наразі цим не займаються. Окремі дослідники, як-от, на запорізькій Хортиці, лише займаються питаннями нашої спадщини. Є літературна спадщина, музична, архітектурна — наші надбання держава мала б оберігати. У морських державах світу це робиться на високому рівні. Україна також є морською державою, має морську спадщину, але ніхто не дбає про це. Ми маємо це відродити. І про чайку мало знаємо. Хоча у козаків не лише чайки були — було багато інших кораблів, які вони будували.

— Як довго готувалися до подорожі у Велику Британію?

— Підготовка тривала довго, якою в основному займався капітан цього походу Мирон Гуменецький, який провів основну частину ремонтних робіт. Довелося замінити всі бортові дошки, бо попередній ремонт було зроблено ще 2016-го. Усе робилося у Франції. А поштовхом слугувала ідея Олександра Муляка, який сказав, що гроші на ремонт чайки можна спробувати знайти.

— І хто дав ті кошти?

— Знайшли чудову людину, яка повірила нам і офірувала на ремонт чайки значну суму.

— Це скільки?

— Це була чимала сума. З одного боку, це не такі вже й великі гроші, якби їх виділила держава. У кожній країні такі суми виділяють на реставрацію суден, які не потребують ремонту, а лише догляду. Однак у нашій державі гроші на ремонт суден доводиться шукати самим. Поступово чайку відремонтували (за кілька приїздів до Франції), потім Мирона забрали боронити Україну. Я ж на той час вже воював. Перед нами постало питання руба: чайку ми записали на одне з найбільших святкувань у світі, яке проводять у французькому Бресті раз на чотири роки. Сюди сходяться вітрильники і старовинні кораблі з усього світу. Взяти участь у такому святкуванні — почесно для держави. Кожна країна має за честь відправити туди свій корабель — як представника держави, щоб продемонструвати світові: ми — морська держава, у нас були колись кораблі. На жаль, Україна тим не цікавиться. Ми це робимо самі для популяризації нашої держави. Зареєструвалися на це святкування, хоча із запізненням, але нас прийняли. А російський корабель «Штандарт», який подав заявку раніше, викреслили зі списку учасників.

— А як вам вдалося виїхати? Ви — на фронті…

— У цьому також була проблема. Але мені вдалося взяти відпустку — мій командир відпустив мене за кордон. Ми завершили ремонт, і пішли під моїм командуванням на Брест, щоб взяти участь у святі. Це було з 12 по 18 липня цього року. «Пресвята Покрова» гарно себе запрезентувала, це була наша велика перемога. Тішуся, що поїхав Василь Качмар — засновник цього проєкту, він — будівничий чайки. А ще кілька людей зі старого екіпажу, серед яких Левко Тимощук (зараз живе у Лондоні). Були у нашому екіпажі і французи.

— Після того ви повернулися знову на фронт. А попереду була підготовка до походу на Лондон…

— Ні я не вірив, ні Мирон, що нам вдасться переконати командирів, щоб нас знову відпустили. Щоб чайка зайшла до Лондона, треба, щоб хтось з двох капітанів був. Олександру Муляку це вдалося — він зробив запит до командування, і нас двох відпустили. Ми не могли повірити у своє щастя. Майже місяць допрацьовували на чайці, і вирушили у похід.

— Як довго тривав цей похід?

— Ми вийшли з Франції 13 вересня, а 28 вересня нас зустріла українська громада вигуками «Слава Україні!». Це такий хвилюючий момент, коли усвідомлюєш, що тобі вдалося здійснити те, про що ти мріяв стільки років.

— Вас і генерал Валерій Залужний зустрічав?

— Того дня, коли ми прийшли, пана Залужного не було. Він з нами зустрівся наступного дня. Але все вийшло дуже добре, бо мали більше можливості поспілкуватися з ним. Це дуже приємний чоловік, багато розпитував — і про конструкцію чайки, і про наші подорожі, про нашу мету та ідеї.

— Що було найважчим у цій подорожі?

— Для мене особисто цей перехід не був складним. Можливо, хто йшов вперше, йому було важко, особливо, коли ми потрапили у шторм. Для мене і для Мирона все йшло «за розкладом». Чайка на воді добре тримається, але все одно треба все розраховувати наперед — погоду, вітер і шторм.

— Колись козаки йшли на чайках з допомогою весел. А як ви йшли?

— Зараз не гребемо. А у першому поході — 1992 року йшли на веслах. У нас не було двигуна, тому інших варіантів не було. Але в команді було майже 40 осіб, ми кожні дві години змінювали веслувальників… Тепер нас йшло тільки семеро. Розумієте, коли заходиш у сучасні порти, де дуже дорогі яхти, зайти на 20-метровій чайці на веслах нереально.

— У шторм чайкою кидає туди-сюди. Як втриматися, щоб не випасти?

— Треба дотримуватися засобів безпеки — прив’язатися, одягнути рятівний жилет і відповідний одяг, щоб не мерзнути на вітрі…

— Попри те, що колись вважали, що жінка на кораблі — не до добра, у вашій команді є жінка — Олена Гронська…

— Оленка — улюблений член екіпажу. Стереотипи, забобони існували колись, але ми вирішили їх розвінчати. Та й ми у перші походи йшли тільки чоловічою командою. Я є головою товариства «КІШ», і під час голосування я вирішив взяти Оленку в екіпаж. Навіть на мить не сумнівався у ній. Оленка себе настільки гарно зарекомендувала, що ніхто жодних питань і не задає. Пригадую, коли вона вперше прийшла 2016-го до нас, ми йшли в море, а вона намалювала собі вуса і одягнула шаровари. Вийшов такий гарненький козак. Знаєте, у будь-яку погоду — чи то спека, чи шторм, вона може таку смакоту нам приготувати. Ми самі дивуємося, як їй то вдається. Але загалом вона не цурається жодної роботи — і цвяхи забиває, й інші ремонтні роботи виконує.

— Пане Тарасе, знаю, що ви першим повернулися з Великої Британії в Україну, бо маєте вже прибути у військову частину. А де вас застала війна?

— У нас була запланована поїздка у березні на Канарські острови — мали йти з екіпажем яхтою у Середземне море. Проплатили яхту, я мав йти капітаном та й квитки на літак вже були. Але 24 лютого життя українців змінилося — почалася велика війна. Ми з товаришами відразу пішли добровольцями. Потрапив у 125 бригаду (Львівська ТРО), у якій воюю досі. Воював на різних напрямках. Зараз ми — на Донецькому.

— Що для вас найстрашніше на війні?

— Ховати побратимів. Страшно, коли побратим помирає, а ти це бачиш і не можеш нічим допомогти…