«Певно, хтось поклав лапу на територію…»

Після резонансної заяви Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Дмитра Лубінця щодо можливого фізичного, психологічного та сексуального насилля над вихованцями Великолюбінського навчально-реабілітаційного центру, слідчі провели у навчальному закладі обшуки. 64-річного директора наразі відсторонили від роботи.

Звинувачення «полетіли» і у бік дружини директора, яка працює у цьому закладі ме­дичною сестрою. Волонтери за­явили у соцмережах про те, що медсестра «фізично карала дітей побиттям залізним прутом»… Утім, діти знайшли спосіб повідомити волонтерам про кривдників!

Правоохоронці вилучили до­кументи, особові справи дітей, комп’ютерну техніку, флешки… До­питали усіх працівників навчаль­но-реабілітаційного центру (це комунальний заклад Львівської облради). До навчального закла­ду виїхала моніторингова група з Офісу Омбудсмана України, у скла­ді якого були представники членів-організацій Українська мережа за права дитини (СОС Дитячі містечка України, Голоси дітей, Ridni).

Слідчі територіального підроз­ділу поліції розпочали криміналь­не провадження за ч. 3 ст. 153 (Сек­суальне насильство) КК України. П’ятьох вихованців навчально-ре­абілітаційного центру (серед них четверо дівчат та хлопця), які по­скаржилися на протиправні дії, за­для безпеки перевели до іншого, приватного, закладу. З ними пра­цюють психологи. Діти навчаються у 6−9 класах (четверо з них — пере­селенці).

Журналістка «ВЗ» побувала у Великолюбінському навчально-ре­абілітаційному закладі у п’ятницю, 4 жовтня.

У цьому закладі навчаються 57 вихованців. Усі діти — з особливи­ми освітніми потребами, з різними важкими діагнозами, у тому числі з психічними розладами. Додам, що навчально-реабілітаційний заклад у Великому Любені розташований у палаці XVIII століття, який нале­жав колись заможній родині Ябло­новських (Софія Яблоновська — ба­буся графа, митрополита Андрея Шептицького). Територія навчаль­ного закладу — близько 5 гектарів!

…Заходжу в середину одного з корпусів. Шукаю керівництво на­вчального закладу. Дізнаюся від викладачів, що заступник директо­ра — на лікарняному. До класу захо­дить Леся Йосипівна, представля­ється як медична сестра (вихованці розповіли мені по дорозі до школи, що у них медичною сестрою пра­цює дружина директора). Також дізналася, що рік тому працювати вихователем сюди прийшов їхній син. Ще один син є наставником однієї дитини, яка тут навчається.

— Те, що на нас вилили, ви уже не відмиєте, — каже мені пані Леся. — Навесні у школі була перевірка від Уповноваженого з прав люди­ни, все було нормально.

— Яка громадська організація у 2023 р. звернулася зі скаргою до поліції про незаконні дії ке­рівництва?

— Це громадська організація 3D. Але я про них не так багато знаю… (ГО має релігійне спряму­вання. Тоді факти не підтвердили­ся. — Авт.).

— Чула, вони робили дітям дорогі подарунки? Чи міг через це у директора бути конфлікт з цією ГО?

— Можливо, і був конфлікт… Про дорогі подарунки не знаю. На Ми­колая привезли дітям теплі піжа­ми… Приїжджали на вихідні, про­водили заняття з дітьми. Але ми почали наполягати, аби приїжджа­ли у робочі дні (я і директор у ви­хідні дні не працюємо). Наші діти — особливі… (У цей момент до пані Лесі підбігають діти, щось щебе­чуть, вони збираються усі разом кудись їхати машиною. — Авт.).

— Це та медсестра, яка «б'є ді­тей арматурою», — з іронією каже пані Леся. У цей момент одна ді­вчинка мене обіймає.

— Будьте обережні, це ж «насил­ля», — додає дружина директора.

Я звертаю увагу на дірявий дах при вході в одному з корпусів на­вчального центру. Дощ капає нам на голову… Пані Леся каже, уже мали ремонтувати дах, знайшли підрядників, але директора немає, все зупинилося.

Продовжую розпитувати про 3D організацію.

— Представники цієї організа­ції наполягали на тому, аби дирек­тор дозволив їм взяти наставни­цтво над двома дітьми, — каже пані Леся. — Але там багато нюансів, треба курси спеціальні пройти. Це — державні діти, ми за них відпові­даємо! Директор їм дозволив, під­писав необхідні документи, але дві наставниці не приїжджають ні до одної, ні до другої дитини. («Па-па, — кричить до мене один із вихован­ців. — Йди додому!». Ми з пані Ле­сею йдемо до машини, аби діти трохи заспокоїлися. — Авт.).

— Вашого чоловіка відсторо­нили від роботи?

— Його відсторонило внутрішнє начальство, мають провести служ­бове розслідування.

— Як чоловік вам пояснив цю ситуацію, чому проти нього ви­сунули такі звинувачення?

— Сам не знає… Підозри йому ще ніхто не висунув. На підставі чого її висунуть? Поліція майже усіх опитала.

В. о. директора Великолюбін­ського навчально-реабілітаційно­го закладу призначили вихователь­ку Степанію Білокур. Розмовляю з пані Степанією телефоном. Каже, у неї був гіпертонічний криз, зле по­чувається.

— Як ви поставилися до того, що директора звинуватили у можливому психологічному та сексуальному насиллі над ді­тьми?

— Це неправда! Він міг стави­тися до них як до дітей, а вони по­трактували це по-іншому. Ви ж ба­чите, які наші діти складні…

— Чи відрізняється поведінка дітей-переселенців?

— Відрізняється, і то дуже. Але не буду вдаватися у деталі.

— Чи могли діти звести на­клеп?

— Могли… Якщо їм хто неугод­ний, можуть «сплести» хтозна-що…

Запитала у пані Лесі, чи можна поговорити з її чоловіком телефо­ном? Він якраз їй зателефонував і наказав, аби пані Леся перевірила у мене журналістське посвідчення. Але від коментарів директор відмо­вився…

— У нього тиск скаче, — каже дру­жина директора. — Дайте мені спо­кій!

Оглядаю навчальний заклад сама. Зустрічаю у коридорі ви­кладачку пані Галину. Вона у школі нова людина. Жінка небагатослів­на. Лише каже: «Комусь потрібні 5 гектарів…». Поспішає на урок.

В одному з кабінетів знайомлю­ся з викладачкою ритміки, образотворчого мистецтва та християн­ської етики Іриною Ярославівною (працює у школі 23 роки). У пані Іри­ни під Бахмутом загинув чоловік. «Казала чоловікові, коли він повер­неться, я покину цю роботу. Дуже складно тут працювати… Але тепер мушу ставити двох дітей на ноги».

Розпитую пані Ірину про ГО 3D (її представники з дітьми малювали у цьому кабінеті). Викладачка згадує промовистий факт: на одязі у пред­ставників цієї ГО був напис: «Щас­лива дитина, закриті інтернати…».

Запитую в Ірини Ярославів­ни про дітей, які поскаржилися на протиправні дії. Викладачка розпо­відає про 15-річного Тимофія (він один із п’яти дітей, які нині дають свідчення щодо можливого насил­ля).

— Це дуже проблемна дитина, — каже пані Ірина. — Він б'є дітей, ви­лазить на вікна, стрибає зі сходової клітки… Тікає зі школи, жебракує… Коли з перевіркою приїхала моніто­рингова група, Тимофій кричав: «Я вас всех, твари, поздаю!». Я накри­ла в їдальні їсти: борщ, картопля з котлетою… А він заходить і каже: «Я ету ху… ню кушать не буду».

— Що ви думаєте про звину­вачення щодо директора?

— Як можна так людину очор­нити? Я ніколи про це не чула, і діти ніколи такого не розповідали! Вихователі працюють у школі до 21.00−22.00. Вночі з дітьми дві няні (відеонагляду у навчальному цен­трі немає. — Авт.).

— А що ви думаєте про те, що хтось поклав око на 5 гектарів землі? Вам не пропонували пе­реїхати у нове приміщення?

— Перед повномасштабною війною у нас два роки було небагато дітей. Коли започаткували інклю­зію і діти почали вчитися в загаль­ноосвітніх школах, дітей у нас стало менше. Два роки тому було лише сорок дітей. Казали, що нас закри­ють, а дітей розформують по ін­ших закладах. Але потім ми добра­ли дітей. Коли почалася війна, у нас була «перевалочна база». Ми при­ймали всіх. У нас жили діти з Марі­уполя, поки їх не завезли в Польщу, Італію. Ми робили все, щоб їм було зручно! Прикро чути такі звинува­чення у бік колективу…

Психолог Ілона Юріївна працює у Великолюбінському навчально-реабілітаційному центрі рік. Пані Ілона розповіла, як проводились слідчі дії у навчальному центрі, про правоохоронців з автоматами, кри­ки дітей… Перевіряючі, наприклад, вимагали показати журнал бесід. Практичний психолог веде прото­кол індивідуальних бесід і консуль­тацій (журналу бесід міністерство не вимагає).

— Коли надійшла перша скарга на заклад від ГО, я тоді ще не пра­цювала, — каже пані Ілона. — Це було в липні 2023 р., я прийшла на роботу у серпні. (Чому звільнилась попередня психолог, Ілона не знає. Вона бачилась з нею один раз у присутності директора, коли при­ймала кабінет. — Авт.).

— Ви говорили з дітьми піс­ля того, як їх перевели до іншо­го закладу?

— Діти мені дзвонять і пишуть: «Ілона Юр'євна, я хочу к вам!». Або: «Я відмовилась працювати з психо­логом, прошу, щоб мені дали вас». Але мене до дітей не допускають.

— Звинувачення стосуються лише директора чи й інших пра­цівників?

— Після обшуків шістнадцять працівників добровільно написали заяви на звільнення, у тому числі і я. У департаменті сказали, що «нас не звільнять». На колектив чинить­ся психологічний тиск, я, напри­клад, не витримую.

— Директор пояснював щось колективу?

— Мені передали ключі від кабі­нету фізики та інформатики. Тому що директор веде уроки фізики та інформатики. Директор приходив сюди декілька разів, але жодного разу не зібрав колектив. Збирала колектив я, коли потрібно було об­рати в. о. директора.

— Ці п’ятеро дітей можуть вам відкритися?

— Є діти, які, з огляду на свій ді­агноз, чіткої правди не скажуть. На­приклад, ми знаємо, що в однієї ді­вчинки є підвищений інтерес до сексуальних питань (ми знаємо її діагноз). Є хлопчик, який боїться сили. Якщо йому будуть погрожу­вати, він скаже все, що ви хочете. З нього витягнути правду — важко. Серед п’ятьох дітей, яких забрали зі школи, є лише одна дівчинка, від якої я могла б почути правду! Але мене до неї не допускають. Вона мені дзвонила і казала, що «не хоче розмовляти з іншими психолога­ми, лише зі мною».

Ці п’ятеро дітей, яких забрали, зі скаргами до мене не зверталися.

Юрист, який був серед перевіряючих, прямо мене запи­тав: «Куди ви підете працювати, якщо заклад закриється?». Я його запитала: «А куди ви подінете ді­тей?». Він відповів: «Ми віддамо їх батькам!». «Батькам, які вжива­ють алкоголь, наркотики? Батькам, які сидять у тюрмі?» — запитую. Я йому навела такий приклад. То­рік ми віддали хлопчика мамі у За­поріжжя. Мама по нього приїхала, служби дали дозвіл. Дитина мені писала декілька місяців: о четвер­тій, о п’ятій годині ранку. Він у та­кий час гуляє… Потім діти сказали, що він наркотики почав вживати. Мати почала пити. «Питання: як ви це контролюєте?».

— А що вам відомо про цю 3D організацію?

— Наші діти завжди чекають на цукерки, вафельки від них… Але було таке, що представники 3D приїжджали і не привозили нічого. Тоді наші діти могли їх обізвати, по­слати, гримнути дверима… Вони допомагали нам із соціалізацією ді­тей. Ми тільки «за»! Діти будуть зна­ти, як їздити в транспорті, як ходи­ти у магазин тощо. Така допомога для нас важлива, я одна психолог на 57 дітей! Але ці люди не знали, як працювати, наприклад, з дітьми з аутизмом. Вони їх відштовхували, не брали до себе у коло.

…Після розмови з психологом блукаю коридорами реабілітацій­ного центру… На дверях помічаю оголошення: «Шановні вихователі і вчителі! Інформуємо, що банні дні проводяться два рази в тиждень: у вівторок та четвер з 16.00 до 18.00. Адміністрація центру». Заходжу у кімнату, в якій купа (!) одягу від благодійників. У коробках та на ві­шаках куртки, шапки, взуття… На­глядає за усім цим добром Ірина Йосипівна.

Двоє дівчаток якраз прийшли приміряти курточки. Сказали, що уроки у них закінчилися (були без супроводу дорослих, голосно слу­хали музику на телефоні).

Ставлю Ірині Йосипівні ті самі запитання.

— Ми шоковані! — каже пані Іри­на. — Певно, хтось поклав лапу на територію… Слідчі мене теж опиту­вали, я навіть маю запитання-від­повіді, написані на папері…

Пані Ірина зачитує декілька за­питань: «Чи вчинялись відносно (ПІБ дитини) будь-які протиправні дії, пов’язані з насильством, заля­куванням?». Моя відповідь: «Жод­них фізичних дій, як мені відомо, щодо (ПІБ дитини) не вчинялось». «Чи зверталась (ПІБ дитини) до вас по допомогу, чи повідомляла про вчинення відносно неї сексуально­го насильства чи інших протиправ­них дій?». «Не зверталась».

Ірина Йосипівна каже, ніхто з дітей їй не розповідав, що до них хтось чіпляється… Хоча часто до неї приходять, міряють одяг.

У цей час у їдальні - обід. На сто­лах (у залізному посуді!) — суп, ма­карони з рибою.

Вирішую подивитися, як у цен­трі виглядають спальні для дітей. В одному з корпусів — спальня для хлопчиків (тут сім ліжок). Хлопчик дивиться мультики на ноутбуці. По нього приходить вихователька і за­бирає його на обід.

Виходжу зі спальні, бачу біля дверей соціальних працівників. Одна мама якраз забирала двох дітей з реабілітаційного центру. Мама сказала, що зі скандалом це не пов’язано, але чому забирає ді­тей, не пояснила. Підписати доку­менти мала в. о. директора. Тому соціальні працівники привезли пані Степанію на роботу, попри її пога­не самопочуття. Тож я мала змогу з нею декілька хвилин поговорити особисто.

— Пані Степаніє, ви вірите у те, що директор вчиняв насиль­ство?

— Ні, не вірю. Я тут 40 років пра­цюю. Можливо, комусь це вигід­но… Кому, не знаю. Мене діти ма­мою кличуть… Я маю зв’язок з дітьми і після того, як вони закінчу­ють заклад. Одному хлопцю 36 ро­ків, він приїжджає до мене додому. Свої речі тримає у мене.

Троє дітей, яких вилучили, у моїй групі, вони не зверталися з ніякими скаргами. Але наші діти — специфічні… Вони непередбачу­вані.

А тим часом…

У той час коли розпочалося слід­ство, а комісії вивчають усі факти, у ЗМІ раптом з’явилося відео по­биття вихованців навчально-реа­білітаційного центру. Одна вихова­телька жорстоко побила ученицю, а інша обізвала її «скотинякою» (ін­цидент трапився торік). Комісія до­лучила відео до справи. Двох вихо­вательок відсторонили від роботи. Після опублікованого відео поліція оголосила підозру 47-річній жінці, яку звинувачують у навмисному за­вданні побоїв та інших насильниць­ких дій щодо неповнолітньої (ч. 1 ст. 126 КК України).