«Вибач, ти хороша мама. А я — невдаха, слабак … Я не можу з усім цим жити …»

Нагадаємо, у неділю, 19 березня, під час чергування в університеті курсант Дмитро Гульчук застрелився з автомата АКС-74У. Поліцейські відкрили кримінальне провадження за ч.1 ст.115 КК України (убивство самогубство). Розслідування передали до львівського ДБР, оскільки з’ясувалося, що до самогубства курсанта можуть бути причетні сторонні особи. Кримінальне провадження буде також розслідуватись й за ч.1 ст.120 КК України — доведення до самогубства.

Журналістка «ВЗ» поспілкувалась з мамою загиблого курсанта Світланою Гульчук. Окрім Дмитра, в родині ще двоє дітей.

— Хто вам повідомив про смерть сина?

— Син скинув мені прощальне повідомлення. Телефон був біля мене, я його одразу прочитала. Він написав: «Вибач, ти хороша мама. А я — невдаха, слабак … Я не можу з усім цим жити …». Викладачі в університеті його без кінця ображали: «Ти дебіл, ідіот…». Я почала набирати сина, але він слухавки не брав. Почала писати: «Сину, візьми слухавку». Я годину дзвонила до нього… Мій молодший син, йому 10 років, теж дзвонив брату. В університет дзвонила по усіх телефонах, які знайшла. Але ніхто слухавки не брав… Я набрала чоловіка і кажу: «Дзвонила Дімі, там щось сталося». Чоловік — військовий, служить на Рівненщині. Він каже: «Вже виїжджаю». Чоловіка з частини одразу відпустили. Він теж почав до усіх телефонувати, але дзвінок збивали, або слухавки не брали…

— Трагедія уже сталася…

— Так. Ніхто нам навіть не подзвонив. Не повідомив про смерть сина. Чоловік додзвонився до знайомого, який уже не працює в університеті. Він сказав, що сталася трагедія, але деталей не розповів. Курсанти з нашого району розповіли про те, що сталося своїм батькам. Один з батьків знає нас і він нам подзвонив… Ми з молодшим сином продовжували дзвонити кому тільки можна. І ось один поліцейський взяв слухавку. Син прибіг до мене, я схопила телефон і почала його питати: «Де мій син?». Він відповів: «Йому стало недобре і він впав… Але над ним працюють медики, все добре. Передзвоніть через 10 хвилин». Коли я передзвонила на той номер, він взяв слухавку і запитав, де ми живемо? Я кажу: «Це не близько. Рівненська область, Острозький район… Але чоловік вже збирається їхати до Львова». Після цих слів він більше слухавку не брав… Про смерть Діми, уявляєте, мені розповів мій старший син, який зараз живе у Канаді. Йому хтось з поліцейських подзвонив, і каже: «Твого брата уже немає. Він застрелився».

У той день ми не поїхали до Львова, — каже пані Світлана. — Не було змісту їхати, було вже дуже пізно. Виїхали вночі, і зранку наступного дня були в університеті. Коли прийшли на прохідну, попросили, щоб до нас вийшов декан факультету Степан Гнатюк, а також командир взводу, старшина, щоб нам розповіли, що сталося? Вони завели нас в актовий зал, щоб ніхто нас не бачив. Ми годину сиділи в актовому залі, але до нас ніхто не вийшов… Я не витримала, почала кричати, що зараз буду вікна бити, може, достукаюсь до вас…

Потім хтось прийшов, невідомо хто, і каже: «Я не знаю, що сталося. Розкажіть мені». Я кажу: «Ви що знущаєтеся? Це я приїхала, щоб вам розповісти, що тут сталося?». Я почала кричати на прохідній: «Де вони? Це вбивці моєї дитини. Вони довели мою дитину до самогубства?». Тоді вони зачинили прохідну і дітей почали випускати через задній двір. Щоб діти нас не побачили і нічого не розповіли. Але діти, які стояли на вахті з моїм сином, все бачили. Я почала питати їх на вулиці, але вони мовчали… Одного хлопчину зловила, він з Дімою на одному курсі вчиться, почала його розпитувати. Він як по протоколу почав мені щось розповідати. Я кажу: «Сину, розкажи своїми словами, що сталося?!». Повторив — те саме.

— А що він говорив?

— «Ви розумієте, я нічого не бачив… Але чув хлопок». Назвав зброю, з якої цей «хлопок» був зроблений, і все! Чоловік також виловлював курсантів на вулиці, які могли щось знати. Усі говорили одне й те саме — як заучений віршик! А до нас ніхто не виходив… На прохідній сказали, що усе керівництво відсторонили, нікого немає. Я кажу: «Я буду тут жити, поки до мене не вийдуть керівники мого сина». Знаєте, що вони зробили? Прислали наряд поліції. Поліцейські кажуть: «Треба їхати у відділок, покази давати». Я кажу: «Давайте тут покази писати». Мій чоловік колись працював у міліції, все знає, як треба робити. «Ні! Треба у відділок їхати», — наполягали. Коли ми сіли у поліцейську машину, поліцейські сказали: «Нас попросили, щоб ми вас звідти забрали». У поліції ми ще годину сиділи… Ніхто показів у нас не брав. Потім поліцейські сказали: «Ви в університет не йдіть, бо вас туди не пустять».

Я ще заїхала у гуртожиток, — каже пані Світлана. — Там всі стояли і плакали — і комендант, і вахтери. Казали, що мій син був хорошою дитиною, привітний. Діма був добряком. Завжди був за справедливість.

— У вашого сина було загострене почуття справедливості. Він мріяв бути поліцейським?

— Син з дитинства мріяв бути поліцейським. Хоча до 9-го класу не дуже добре вчився. А у 10-му класі за свої кошти найняв репетиторів, щоб підтягнути навчання.

— Син мав роботу?

— У мого чоловіка є особистий сільський млин. Син там працював, і заробляв кошти. Він не мав великих забаганок. Вдома завжди було, що їсти. Син мав у що одягнутися. Комп’ютер, телефон — все було. Він казав: «У мене все є». З репетиторами підтягнув англійську, українську, історію. З дитинства займався боксом. Не курив і не вживав алкоголю. Після випускного у школі пішов на стадіон бігати, бо мав готуватися до вступу в університет. І ЗНО він дуже добре здав. Вступив на безкоштовне державне навчання.

— Коли були перші дзвіночки, що в університеті щось не те відбувається?

— На першому курсі усіх дітей забрали в казарми (недалеко від Львова). Син розповідав, їх одразу змусили повзати під ліжками. Це була така «посвята» в курсанти. Спершу син з гумором до цього поставився. А потім почалося… Діти у формі чистили каналізації, які позабивалися. Якомусь начальнику треба щось побудувати — всіх дітей посилають. Старшина міг сказати: «У мене поганий настрій, бігом усі віджалися від підлоги». Син почав сперечатися зі старшиною, чому має віджиматися, коли у того поганий настрій?

— Скільки часу Дмитро жив у цих казармах?

— Вони рік там жили і вчилися. Але там постійне п’янство було та грабіж. На території торгували усім чим хочеш, навіть електронними сигаретами. Там був магазин і кафе, але ціни дуже високі. Батьки передавали дітям продукти (солодощі). Одній дитині видали форму, але форму одразу вкрали. Навіть труси крали! Син був у шоку! Це ж майбутні поліцейські. Був ще випадок, коли у Діми гаманець вкрали. Старшини знущалися не тільки над сином, над усіма дітьми. Вічно гроші у них вимагали…

— Тобто в університеті була дідівщина?

— Так! А Діма пішов проти цієї системи. І вони вирішили морально його дістати. Уявляєте, коли ректор мав приїхати в університет, а падав дощ, то діти мали вибирати на подвір'ї воду з калюж… Або під дощем змушували курсантів 10 км бігти. Діма про все нам розповідав. Але більшість дітей залякані і мовчать.

— Діма хотів покинути навчання?

— Хотів. Але я його вмовила залишитися в університеті. На другий рік його з казарми перевели у гуртожиток. Я думала, що буде легше. Але Діма казав, що старшини усіх одногрупників налаштували проти нього. Останнє про що розповідав, у нього вкрали жетон, а керівництву командир взводу доповів, що Діма загубив жетон… Коли курсантів вишикували, усім наказали одягнути протигази. Діма свого протигаза не знайшов, а тому став без нього. Тоді командир взводу почав на нього кричати, обзивати. Син хотів його відштовхнути, зробив крок, але навіть не доторкнувся до нього. Тоді командир взводу почав репетувати: «Ти хотів мене вдарити». Змусили Діму писати рапорт, але не так як все було, а як вони хотіли. Начебто син хотів вдарити командира взводу.

— Чого вони добивалися?

— Я зрозуміла з передсмертної записки, що вони хотіли його так «виховати».

— Тобто була передсмертна записка?

— Була записка написана від руки. Хтось зі студентів прочитав цю записку, і своїми словами розповів про це у соцмережах. А коли почали шукати, то записка зникла. У ній було описано, хто винен у смерті, що робиться в університеті, усі прізвища. Там були такі слова: «Дякую за такі переконливі погрози… Ви добилися свого…».

Це система, — крізь сльози каже пані Світлана. — Коли я забрала дитину зі Львова, до мене подзвонили декілька курсантів і сказали: «Діма загинув за всіх нас. Він пожертвував собою за всіх нас. Над нами всіма там знущаються». Але діти бояться давати покази…

— І на похорон вашого сина ніхто з керівництва, ніхто з курсантів не приїхав…

— Ніхто не приїхав. А учора до мене подзвонили курсанти і запропонували гроші на поховання Діми. Я відповіла, щоб керівництво університету, яке довело мого сина до самогубства, приїхало до нього на могилу. А коштів мені не треба…